Володимир Бірчак

Карпатська Україна

Спогади й переживання

У новелі «На вершки Карпат» із збірки «Золота скрипка» (1937) Володимир Бірчак притишено прорік меланхолійне: “Входимо в країну великої правди, що аж у казку переходить”. У цьому влучному пострілі в “десятку” зачаїлася глибинна сутність. Карпатська Україна від самого початку заслуговує світлої зали у музеї національної історії, а не бути десятиліттями збезчещеною заручницею в підвалах ідеології чи міфології.
Увесь ідейно-тематичний зміст Бірчакових мемуарів заховано в очікуваній державотворчій перспективі. Її оптимістично акумулює аналітична тріада: найточніше показати поразку і деталізувати роль усіх до неї причетних, бо тільки історія без міфів і легенд послужить міцним фундаментом нової Української держави.

Публікується за виданням: Бірчак В. Карпатська Україна. Спомини й переживання. – Прага: Нація в поході, 1940 [на авантитулі ? 1939]. – 91 с. (Запропоновано для перевидання в Україні д-р Вікентієм Шандором).

© Роман Офіцинський,
підготовка тексту, післямова, 2007
© МПП «Ґражда», 2007

ВСТУПНЕ СЛОВО
У часі писання цих споминів і переживань часто вагався, чи маю писати про якусь подію, чи може замовчати.
Я рішився таки написати. По-перше, тому, що вважаю, що ми, українці, вже доросли до того, щоб по-мужеськи говорити собі правду і вміти її знести, по-друге, думав я собі, мусить хтось бути, що візьме на себе всю ненависть і ввесь гнів ображених величин і скаже правду, щоб у майбутності ми не повторювалися й не робили тих самих хиб.
Нової трагедії українського народу не бажаю, тому й видаю ці спомини й переживання.
Подаю те, що сам бачив, пережив. Вістки, що їх я тільки чув, старався я точно перевірити. Місцями подаю свої спостереження й роздумування, як я це бачив, розумів, стараючися зв’язати в цілість часом на око відірвані, незрозумілі факти. При тому вистерігався я так званої скандалістики, зате старався я схарактеризувати людей і події та речі правдивим іменем. Я завжди вважав, що роблені хиби й прогріхи — це наші спільні українські хиби й прогріхи, а коли про них пишу, то не для того, щоб їх висмівати, але щоб описати, сконстатувати грізний стан, аби в майбутності ми вистерігалися уже цих хиб та хворіб, що їм на ім’я автохтонство, пайдокрація, протекція, брехня, отаманія, жадоба слави й майна.
На хибах вчимося правди — це ідея, задля якої я півроку пересидів при столі, збираючи факти, перевіряючи їх та списуючи.
Щоб ці мої спомини й переживання хоча трохи причинилися до прочищення атмосфери, до відділення чесного від нечесного, дурного й зарозумілого від розумного й скромного, брехні від правди. І що найважніше, щоб ці мої спомини й переживання причинилися хоча трохи до скріплення нашого власного Я й до скріплення віри в наші сили, в сили нашого морального, розумного, чесного Я!
Рівночасно складаю подяку редакції «Нація в поході» за видрукування цих споминів, не зважаючи на те, що я не є членом Гетьманської організації.
Автор

2. КАРПАТСЬКА УКРАЇНА?
При кінці вересня 1938 року була чехословацька армія змобілізована. Вулицями Ужгорода походувало військо, на площах воно таборувало. Шкільні будинки зайняті військом, дітям — радість, що немає науки в школі; старшим — журба та гризота: Ужгород близько мадярської границі, чи втримається при Чехословацькій республіці, загалом, що з тією республікою?.. Німеччина зайняла на весну цього року Австрію, кліщами зловила вже республіку; від півдня ? Мадярщина, від півночі ? Польща. (Це все думаєш собі тільки, або перед найближчими знайомими...)
Одного дня в тому часі стрінув я на вулиці знайомого українського письменника Уласа, він потягнув мене за рукав на відлюдну вулицю і став шепотіти. Приїхав із Праги, Чехословацьку республіку розбиває Німеччина, з української землі від Попраду по Тису на південь від Карпат утворить Німеччина самостійну українську державу. Я маю йти до передових людей в Ужгороді й переговорити з ними, щоб вони виступили з такою ідеєю й домагалися збудування Карпатської України. Це домагання Німеччина сповнить.
Мені пригадався 1918 рік, коли то мені привезли зо Львова наказ Вітовського, щоб у Дрогобичі перейняти владу. Тоді я без вагання виконав наказ. Сьогодні спитав я Уласа:
— Від кого приходите?
— Не ваше діло. Німеччина будує самостійну Карпатську Україну, а ваше діло поагітувати, щоб це домагання вийшло від населення.
Між мною й Уласом зачався словесний герць. Я хотів знати, від кого він приходить, а він заслонювався тайною; що ж до самої справи, то між нами були теж різниці поглядів, яких тут, на вулиці, ми не могли вирівняти. Він мало знав країну й її мешканців, я жив тут майже двадцять літ. Країна гірська, бідна, проживала голодом, її інтелігенція — перше українське покоління. Ця інтелігенція — старше її покоління — була вихована ще в мадярських школах у мадярському дусі; по 1919 році ця інтелігенція зачала себе називати руською, русскою, русинами, карпаторосами і ще не була національно освідомлена. Передові люди вже називали себе українцями. Молодше покоління вже було національно свідоме, але без життєвого досвіду в національній праці. За дев’ятнадцять літ у демократичній Чехословацькій республіці українська інтелігенція ще не перейшла доброї школи, щоб вивчитися сама собою управляти. Досі, до 1938 року, вона не жила самостійним, ні від кого незалежним політичним життям, не вміла ще вона утримати в своїх руках ніодного економічного товариства, а все, що творила, що мала в своїх руках — кінчалося повним банкротством. Підкарпатський банк.., і Просвіта.., і Уніо.., і Акорд.., і Геліос.., і все, і все. Держава — це ж господарювання країною, а як могла ця інтелігенція добре господарити цілою країною, коли вона не вміла добре господарити хоч би одним малим товариством?
У деяких із цих збанкротованих товариствах я був членом. Вони не мусили були збанкротувати. Проти невдалої господарки я боровся, виголошував філіпіки, осмішував себе в очах місцевих, виступав із товариств, щоб не бути на їх похороні. Я переживав ці історії, не спав ночами, і в моїй душі вкорінилося глибоке переконання, що ці люди ще не здібні самі вести економічне чи, навіть, культурно-освітнє товариство.
А де тут — держава?!
Але Улас мені не вірив. Він перебив мене:
— Звідси піде відбудова цілої Української Держави. Зайнявши цю землю, йдемо походом далі!
— Карпатська Україна може бути завершенням будови Української Держави, не її початком.
— За нею стоїть Німеччина, й це буде початком!
— Самостійна Карпатська Україна буде абсурдом, але коли за цим абсурдом стоїть сильна держава, то й абсурд може втриматися при житті. І гібральтарські скелі — абсурд, але їх полога робить абсурд важною стратегічною точкою. А крім усього, боюся, що тутешня інтелігенція не буде здібна збудувати державу й під чужим диктатом. Бий мене, Уласе, стріляй до мене з револьвера, а я таки боюся.
— Молодь!
Ось так ми сперечалися, а то й сварилися. Але кінець кінцем найгірше для людини, коли вона хоче грати ролю пророка та рівночасно наперед знає, що це не вдасться. Життя навчило мене не бавитися в пророка. Видавати осуди про майбутність можемо тільки на основі нам знаного, нинішнього стану речей, а цей стан речей безнастанно зміняється. Що сьогодні не можливе, завтра стає ділом, отже, не бався в пророка, а пробуй. Коли справді Німеччина бажає будувати Карпатську Україну, то мусимо стати до праці. Що з того вийде, побачимо. Мої сумніви у спроможність української автохтонної інтелігенції — геть із душі! Мої побоювання в господарську самовистачальність тієї країни — геть із душі! Мої побоювання, що нова держава стане клином між ворожими Мадярщиною й Польщею і не витримає напору — геть із душі!
З Уласом ми погодилися й розійшлися в мирі.

3.ПЕРЕД КОНСТИТУАНТОЮ
Справа Карпатської України ставала щораз більш актуальна. Але і в часі світової війни й по ній наслухалися ми стільки всіляких сенсаційних легенд, стільки всяких вісток із «першого найбільш компетентного джерела», які пізніше виявилися звичайними брехливими вигадками, що й тепер ставилися з резервою до вісток, що ось Німеччина будує Карпатську Україну. Але ці вістки з’являлися щораз частіш і щораз впертіш; в Ужгороді стали з’являтися й журналісти: німецькі, французькі, італійські; було видко, що наша країна будить зацікавлення в політичному світі.
Республіка розкладалася, радіо гуділо, приносячи щохвилинки інші вісті із різних столиць, із різних країн. Серед того реорганізувалася Українська Народна Рада.
Українська справа в Закарпатті не стояла добре, коли взяти під увагу число послів, вибраних до сойму в Празі. При останніх виборах до того сойму був вибраний послом одним один українець — Юлій Ревай, учитель горожанських шкіл, соцдемократ. З кацапів-мадяронів вийшов був Андрій Бродій, бувший народний учитель, і Степан Фенцик, суспендований професор теології. Ці обидва вийшли послами при великій матеріальній підмозі двох сусідніх держав, про що місцевий уряд добре знав, але що радо терпів. (Цей уряд вірив запевненням Бенеша, що границі, признані Версальським миром, вічні; отже, Мадярщина не зважиться їх порушити, а тому й мадярони не страшні; українці гірші, з розвоєм української національної свідомости буде загрожений місцевий стан посідання чеського напливового урядничого елементу). Крім цього, мали кацапи ще й двох сенaторів: д-ра Едмунда Бачинського, судового надрадника, й Юлія Фелдешія, власника друкарні. Бачинського форсувала чеська аграрна партія, а Фелдешій став послом при підтримці Мадярщини, як і Бродій.
Отже, числом послів наша справа не стояла добре, в дійсності, однак, сила українства була більша. І це було наше щастя.
Місцеві часописи — українські й кацапсько-мадяронські — виписували тепер проти дотеперішнього режиму, як то завжди діється, коли паде один устрій, а настає другий, коли одна нація тратить владу в державі, а на її місці стає друга. Отже, писали, що дотеперішнє володіння було оперте на неправді, вибори переводжено підкупством, дотеперішній режим — це режим обманств, підкупств, насильств і т. д. З тих голосів часописних лайок виходило ясно й виразно, що коли все володіння чехів було неправе, що коли й вибори до сойму в Празі були проведені насильно і обманством, то й посли, вибрані при тих виборах, не репрезентують волі населення. Але ці часописи лаяли давній облудний режим і давні вибори й рівночасно виславляли послів своєї партії, вибраних при тих виборах.
Перший уряд мав бути складений із послів та сенаторів празького сойму. Як цей уряд укладали — це була тайна, бодай глибока тайна перед нами, українцями-емігрантами, що прийшли сюди по світовій війні і тут працювали на всіх полях культурно-політичного життя. Ми знали тільки, що посли — місцеві українці й русскі (мадярони) — порозумілися між собою, щоб владу поділити між себе. Русская Народная Рада видала в тому часі свій маніфест, в якому, між іншим, домагалася, щоб були уневажнені всі громадянства, уділені Чехословацькою республікою; на думці мав цей маніфест українську й російську еміграцію... Одна й друга еміграції вели культурну й політичну працю в країні, отже, інтерес Мадярщини був цих людей цілком усунути від громадянського життя. Цю ідею тепер голосили наші мадярони.
Але й наші українці-автохтони не були ліпші. Все, що діялося цими днями на полі організації нового життя, зберігали українці-автохтони перед нами в якнайбільшій тайні. Аж було соромно. Пізніше — дня 22 жовтня — була в «Новій Свободі» оголошена відозва й за Першу Українську Центральну Народну Раду підписали різні люди, числом 55, але до підпису не попрохано жодного українця-емігранта, хоч багацько з нас вклали дуже багацько безкорисної, солідної праці в життя Карпатської України. А проте деякі з підписаних там українців-автохтонів лишилися служити мадярам ще таки восени по евакуації Ужгорода.

3. КОНСТИТУАНТА Й НОВИЙ УРЯД
Якось потайки я довідався, що на 8 жовтня скликано святочне засідання Першої Української Центральної Народної Ради. Я не був її членом, але пішов. Предсідником наради був дир. Августин Волошин; він з’ясував стан Чехословацької республіки. Поєднані народи добиваються тепер своїх прав.
— І ми, українці, були вже теж у Празі, домагалися наших прав, але нам сказали, що ми не репрезентуємо цілого народу, їздили туди й наші русскі, а їм теж сказали, що вони не репрезентують цілого нашого народу. Ось так нас позбуваються. І може проминути пригідна хвилинка й ми нічого для нашого народу не здобудемо. Ось тому ми рішилися піти на спільну розмову з нашими русскими.
Далі реферував посол Юлій Ревай:
— По довгих торгах ми договорилися домагатися від чехословацької влади, щоб ось такий кабінет був у нас затверджений:
прем’єр — Андрій Бродій, до нього належать фінанси і шкільництво;
міністер внутрішніх справ — д-р Едмунд Бачинський;
уповажнений міністер для розграничення Підкарпатської Руси і Словаччини д-р Євген Фенцик (він не був членом кабінету);
державний секретар для судівничих справ — д-р Пєштак.
Українці мали дістати:
міністра пошт і залізниць — Юлія Ревая;
державного секретаря для соціяльної опіки і здоров’я — Августина Волошина.
ПУЦНР мала затвердити цих всіх кандидатів. Русская H. Рада відбувала рівночасно засідання й мала теж затвердити цих самих усіх кандидатів, тоді обидві національні ради мали зійтися на спільне засідання і одностайно стати з домаганням до чехословацької влади, щоб цей склад влади у нас був затверджений.
Оця згода, викликана хвилевою конечністю, мабуть мусіла бути, але вона викликала не радість у нас, а пригноблення. Один із українців, емігрант, адвокат, звертав на те увагу, що на чолі ні нашого, ані жадного уряду, який себе шанує, не сміє стояти людина з нечистими руками. Бродій вів від 1920 року в нас мадярську політику, видавав часописи і утримував бюра за гроші не свої, а із заграниці. Це політично скомпрометована людина, яка схоче тепер, у час завірюхи, провести в життя свій ідеал — прилучити нашу країну до Мадярщини. Треба сумніватися, чи й празький уряд схоче затвердити скомпрометовану людину прем’єром.
— Ми ставимо справу на тім: затвердить Прага всіх або нікого! — була відповідь п. Ревая.
Викликало теж пригноблення, що найважніші ресорти попали в руки мадяронів, фахівцем в шкільних справах був же ж Волошин, директор середньої школи, а не він мав заряджувати шкільництвом, а демагог Бродій.
А що всі відчували тяжкість на душах, то місцеві зачали виступати й доказувати, яка це світла перемога над чехами, що ми всі стали проти них одностайно. Пам’ятаю промову Федора Ревая, брата посла. Говорив до нас, як до малих дітей:
— Я вас запевняю, що це пусте, що сьогодні кацапи мають перевагу в нашому уряді; до півроку ми зробимо вибори до сойму і зметемо кацапів з лиця землі. А злучитися з кацапами сьогодні мусимо, щоб здобути від чехів права.
Останнє речення мало свою правду. Щоб від панівної нації здобути права, треба було проти неї стати одною лавою, але погрожування в бік кацапів мусили були виглядати смішно. Прем’єр Бродій мав мати в своїх руках фінанси і все вчительство, що було ще найбільш рухливою, живою верствою, Бачинський мав бути міністром внутрішніх справ, отже, мав проводити вибори. Як можна було ось так собі самому заслонювати очі?
Я добре знав, що це була одна з рис закарпатських українців: не глянути правді мужньо в очі, а витворити собі якусь фікцію й повірити в неї. Я не витримав та пригадав, що перед роком ми мали нараду про те, чи годиться на шкільний плебісцит, чи ні. Багацько з нас було проти плебісциту з принципових та тактичних причин. У Закарпатті живе український народ, чи можна ж було допускати до голосування між українською мовою навчання й російською?! Крім цього, Шкільний Відділ в Ужгороді був не в наших руках і згори можна було передбачити, що він переведе плебісцит проти нас.
— А все ж мимо цього ви домагалися плебісциту і так само, як нині, говорили, що при плебісциті ми кацапів розіб’ємо! Але ви їх не розбили, навпаки — програли справу, а мудрі по шкоді, протестували опісля проти переведення плебісциту й доказували, що плебісцит був протизаконний. Чи сьогодні не повторюється те саме? Чи й сьогодні не викликаєте самі вовка з лісу, передаєте владу кацапам, мадяронам і кличете, щоб вони вже робили вибори до сойму й цю передачу на довгі літа закріпили!
— Пане докторе, не бийте кулаком до столу! — перебив мене предсідник.
Я щойно тепер спостеріг, що я справді бив з пересердя кулаком по столі.
— По голові Федора не можу бити, тому б’ю по столі! — відповів я.
Коли я повертався домів, то роздумував, чому саме Бродій став прем’єром, коли там були старші, статечніші й мудріші люди? Відповідь на це давала тодішня політична ситуація: Мадярщина агітувала за прилучення цілої Карпатської України, Бродій вів мадярську політику довгі літа, місцеві українці не стояли так беззастережно при ЧСР, як українці-емігранти. Коли б так сусіди розібрали ЧСР, а Карпатська Україна припала б Мадярщині, то Бродій переведе той перехід...
Рівночасно відбували кацапи засідання РНР, і там були виступи проти прем’єрства Бродія. Виступали більш потайки, як явно, правдиві русскі — емігранти; вони виступали теж проти якої-будь угоди і спільного творення кабінету з українцями. Але вони провалилися. Тоді зійшлися обидві ради на спільне засідання і затвердили новий уряд.
Зараз у місті мав відбутися маніфестаційний похід; його урядження взяли на себе українські пластуни й українська націоналістична молодь, і похід дістав український характер. Коли похід дійшов під Краєву Управу, на балкон вийшов Бродій і став промовляти страшним язичієм, здолу зачала кричати українська молодь:
— Не розуміємо по-кацапськи! Говори по-нашому!
Промовляв теж д-р Фенцик, і теж своїм одиноким на ввесь світ язичієм. Його також перебивала українська молодь, домагалася, щоб говорив зрозуміло, по-українськи. Коли ж промовляв Волошин та Юлій Ревай, молодь вітала їх із захопленням. Серед тієї маніфестації була одна дуже характеристична сцена: серед загальної мовчанки підступив якийсь старенький панок наперед, простягнув до Бродія, що стояв на балконі, руки й промовив:
— Андрію, тільки ти не зрадь і не продай нас мадярам!
Місцеві українці дуже тішилися тією маніфестацією молоді, хоч у дійсності вона їх компрометувала — виказувала силу українства, а слабість кацапства, з яким наші робили компроміси.
Прага не хотіла затвердити Бродія як прем’єра. По довгих торгах, однак, затвердила — усі члени нового кабінету стояли за ним. І так новий уряд зачав урядувати серед тяжких обставин.
Доля ЧСР не була ще вирішена, тим самим не була вирішена ще й доля нашої маленької країни. Німеччина стояла готова до бою, ЧСР теж змобілізувалася й була до бою готова. Все питання зводилося до нового питання: чи дадуть союзники, з якими ЧСР була зв’язана військовими договорами, їй допомогу на випадок війни з Німеччиною, чи не дадуть? ЧСР мала проти Німеччини в Судетах добрі укріплення; президент ЧСР стояв за тим, щоб битися, військові кола були проти бою, бо вважали його за безнадійний. На празькому «граді» йшли сварки, суперечки, в Европі йшли торги, бо союзники не хотіли битися за ЧСР, віддавали її Німеччині, думаючи, що, віддавши ту малу державу в дар Німеччині, собі здобудуть мир.
В Ужгороді новий уряд зачав урядувати. Дотеперішній губернатор Констянтин Грабар уступив без жодної втрати для загалу, без жодного вияву жалю з чийого-будь боку, без жодних прощань — як з товариства вийде часом пан Ніхто й ніхто не спостереже його неприявности. Уряд губернатора перейшов тепер на прем’єра. Щоб якось знейтралізувати вплив Бродія як прем’єра, іменував празький уряд міністром Карпатської України д-ра Парканія, досі урядовця в канцелярії президента ЧСР. Але д-р Паркані нікого не вдоволив; приїхавши до Ужгороду, видав відозву до населення — в дусі й мовою десь XVII віку... Він і промовляв якось раз прилюдно, було видко, що це людина відірвана від рідної землі не тільки простором, але й часом; він до Праги виїхав у 1920 році й відстав. Життя в Карпатській Україні пішло скорими кроками наперед, він же лишився позаду. Конкурувати з Бродієм він не міг і якось дуже скоро зник, як і губернатор, непомітно, але безслідно.
У Карпатській Україні йшла гаряча агітація Мадярщини, щоб Карпатська Україна самохітно прилучилася до Мадярщини. Мадярське радіо голосить, що в поодиноких місцевостях Карпатської України бунти й повстання проти ЧСР, а за прилучення до Мадярщини; рівночасно це радіо обіцяє всякі блага — біленький-біленький хліб і солонину, коли населення само прилучиться до корони святого Стефана.
Німеччина домагається впорядкування справ національностей у ЧСР на етнографічній основі, на цій самій основі мають бути теж урегульовані й границі ЧСР. У Карпатській Україні мадярські оселі сягали під Ужгород, Мукачів, обіймали околиці Берегова, Севлюша. Тепер мала бути переведена регуляція границь. Кудою вона піде? Важна була для життя країни залізнича лінія Ясіння-Чоп, (через Хуст-Севлюш, Берегове), що нас сполучувала з Кошицями і з Прагою. Чи ця лінія перейде до Мадярщини, чи таки її лишать при Карпатській Україні? На цю тему всякі вістки, всякі комбінації, залежно від того, хто їх робив, хто їх поширював. Місцеві мадяри вірили, що дістануть всю країну в свої руки, тому відповідно до цього й пускали у світ вістки. Українці знов вірили...
І уряд не в одного бога вірив; Бродій і Фенцик ставили на мадярську карту, д-р Бачинський перехилився в тому часі на бік українців — Волошина й Ю. Ревая — й ладився розбудовувати країну під володінням ЧСР. Щодо урядування в тому часі, то треба зазначити ось ці важніші події: урядові оголошення перестали з’являтися, як це було досі, по-чеськи, тепер вони були тільки по-українськи й по-русски, тобто — язичієм.
Міністер д-р Фенцик мав порозумітися з словаками в справі границь між Словаччиною й Карпатською Україною. Ці границі не були остаточно ще від 1919 року усталені, бо до Словаччини належали й українські оселі на захід від річки Ужа. Тут додам, що в Карпатській Україні був одним один д-р Іван Панькевич, що цю справу знав, бо від 1920 до 1938 року студіював говірки закарпатських українців і саме на початку 1938 року був видав величеньку книжку про це.
Але його, одинокого фахівця в цій справі, ніхто не покликав до співпраці (емігрант!). Д-р Фенцик виконав на нього покладені завдання ось як: поїхав до українських сіл у Словаччині й зачав там без нічийого відома відбувати зібрання й агігувати проти словаків. Жандармерія його вхопила; він боронився тим, що він міністер, але його відставили до границі. Скільки мені відомо, тим і скінчилася вся його праця...
Із Шкільного Відділу і з інших урядів поусували шефів-чехів, на їх місця настановлювали місцевих. На чолі Шкільного Відділу став іменований Бродієм директор Василій Сулинчак, людина умом горда й тупа, поведінкою арогантна, а розумом дурна. Мадяр, що одначе задля кар’єри був спочатку українцем, опісля русским, але загалом ненавидів всіх: і українців, і русских, і чехів... Негайно ж викинув він із служби 17 українців-емігрантів із тих шкіл, де випав був плебісцит на користь українців. Чи проти цього місцеві українці, члени уряду, протестували — не знаю.
Міністер Ю. Ревай організував тим часом дирекцію пошти й залізниці, а держ. секретар А. Волошин організував реферат здоров’я. Молодь відбувала наради, збиралася видавати свій часопис, хотіла мати вплив на життя, а то й захопити його в свої руки. Одним із питань, про яке молодь дискутувала, було: як позбутися Бродія? Ще все не була вирішена справа границь і ще все були оправдані побоювання, що Бродій може або покликати мадярське військо, або яким-будь іншим способом прилучити країну до Мадярщини. На одній із таких нарад я був, та про неї тут писати не буду.
У тому часі зачали організовувати Народну Оборону. До праці став полковник Микола Аркас і полковник Гнат Стефанів, але їх до праці не допустили. Цю працю могли виконувати тільки місцеві...

4. Як я організував бюро преси й пропаганди
З Берліна від д-ра З. Кузелі дістав я летунською поштою заклик. Доля Карпатської України вирішується, тому негайно надсилай сюди для німецької преси статті про політичні відносини країни, про господарство, про земні багатства краю, про ліси, про водні багатства, про залізниці, мінеральні води, про шкільництво й т. п.
Я міг написати статтю про шкільництво, а ще й про політичні партії, але до статті про господарські справи я не брався. Це мусили робити тільки фахівці, їх можна було знайти між українцями або між чехами. Готові реферати треба було перекладати на німецьку, переписувати на машинці, коротко — треба було якнайскоріш заснувати бюро преси й пропаганди. Якнайскоріш!
І ще одної важливої речі був я свідомий: звичайно платять всякі бюра преси й пропаганди редакціям за те, що ті містять їх статті. Тут самі редакції просили, щоб їм негайно ж надсилати готовий матеріал. Німеччина була зацікавлена справою Карпатської України, і це треба було негайно використати й таке бюро зорганізувати.
Я працював в Ужгороді вже сьомий рік в редакції «Українського Слова», працював безкорисно, тому часто мусив був сам виписувати цілі числа, в кожному разі мав поняття про редакційну працю. Я знав і людей, знав, хто що в силі написати. Але до кого мав я йти із своїм задумом? До Бродія? Ні, іду до державного секретаря А. Волошина! За приписом мав я зголоситися в державного секретаря на авдієнцію, але я чекав від 10 до 12, а секретаря державного нe було в бюрі. О 12 годині почув я, що держсекретар А. Волошин виходить уже зі свого бюра, я перескочив йому дорогу на коридорі. Я приходив у негайній, важливій справі, не своїй, а загальнодержавній.
— Тепер мушу вже відійти, буду тут о четвертій по обіді.
Кілька хвилин перед четвертою я вже чекав, але в бюрі нікого не було... Щойно о шостій з’явився секретар державного секретаря, здивувався, мене побачивши, і сказав, що йому його шеф виразно заявив, що по обіді не буде в бюрі. Що мав я, отже, робити? Секретар мені порадив іти додому державного секретаря.
Я пішов. Тут застав я депутації — привозили їх із сіл українські емігранти. Я чекав досить довго, провідника депутації вилаяв, що забирають дорогий час держсекретареві й не дають полагодити жодного важного діла. Коли я увійшов, то подав коротко справу. Статті мусять бути написані якнайскорше.
— Добре! — перебив мене державний секретар. — Я собі записую цю справу і поручу Президії Укр. Нац. Центр. Ради, щоб заснувала таке бюро.
— Вже завтра треба зачати працювати!
— Я вже записав собі. Дякую!
До дверей стукали вже нові депутації. Я вийшов; що я почував у душі — не буду писати. Діло стояло — ось що! Головою ПУНЦРади був Федір Ревай, брат міністра, з фаху — друкар, він мав оснувати це бюро...
Я йшов із учителем горожанської школи, який тепер став приватним секретарем міністра Ревая. Я оповів йому, як стратив цілий день і ні до чого не договорився.
— Бо ти нерозумний; зле зробив, що пішов із тим ділом до Волошина. Це належить до Ревая, а я його секретар. Ти зо мною говори!
— Добре, в мене готовий план.
— Іди до кав’ярні, за п’ять минут приходжу, обговоримо все діло, і вже завтра буде бюро працювати.
Я пішов до кав’ярні й чекав... До нині я його чекаю, та він не прийшов.
Але я ще не вірив, що справа програна. Другого дня зайшов я до відповідального редактора «Українського Слова». Я зреферував йому справу, але застав його в розбитому настрої. Я тільки здогадувався, що він мусив дістати якусь вістку, що Ужгород перейде до Мадярщини й що наша справа стоїть зле. При такому його психічному стані було з ним тяжко договоритися до чогось путнього. Розмова наша була приблизно ось така:
— Та то немає з ким працювати...
— Як то нема з ким? Адже ж ми видаємо вже сьомий рік «Українське Слово», і є з ким.
— Люди не схотять писати.
— Адже ж до «УС» писали безплатно, а коли ми стали б тепер платити за статті, тим більш будуть писати.
— Та то немає кому це зорганізувати...
— А Бог би тебе побив, Михайле! То я вмів редагувати «УС», я вмів тримати його адміністрацію в руках, що нині ми без довгу, а нині ти кажеш, що я не вмів би зорганізувати такого бюра!?
— Та ти вмів би, але ти, професор, не маєш на це часу.
— Виробіть мені знижку годин навчання.
— Та то тяжко, дуже тяжко, загалом це все не можна...
Якісь статті зладив я сам до Берліна. Бюро преси й пропаганди зорганізували пізніше. Його шефом став молодий адвокат, що досі не мав нічого спільного ні з пресою, ні з пропагандою, ні загалом з яким-небудь родом письменства. Міністер Ю. Ревай був донедавна соціал-демократом, всі нові місця обсаджував бувшими соціал-демократами і, здається, це вирішувало, кого поставити начальником бюра преси й пропаганди.

5. НАПЛИВ РЕДАКТОРІВ
У жовтні, в тому непевному за завтрашній день часі, з’явилася в Ужгороді ціла низка різних редакторів: німецьких, французьких, італійських, англійських, польських.
Німецькі редактори були певні, що територія Карпатської України майже ціла залишиться при ЧСР. Правда, рішав тут національний принцип, але невже ж можна було подумати собі цей край без столиці — розбудованого Ужгорода, без залізничної лінії Чоп-Севлюш? Що ж до дальшого існування тієї, хоча б вже й зменшеної, території, то пророкували їй якнайкращу майбутність.
— Коли Німеччині ця країна потрібна, то вона дістане й нову залізничну лінію, й автостраду, й великі гроші на розбудову. А, як випливає із заходів Німеччини, — ця країна їй потрібна.
Іншої думки були італійські редактори.
— Ціла країна має й мусить припасти Мадярщині, коли ж не припаде ціла, то напевно Ужгород, Мукачево, Берегове, Севлюш.
Щодня, щохвилини були інші вістки.
Хтось телефонував із Праги, що Ужгород наш... Ні, ситуація погіршилася, ужгородські мадяри вже шиють мадярські прапори, певні того, що Ужгород перейде під Мадярщину...
Ні! Ужгород таки наш! Щохвилинки — як приплив і відплив моря.
Я стрічався з німецькими журналістами, вони жадні були вісток про країну, на жаль, не було готових відповідних матеріалів. Не йшло так про національні й релігійні справи, як про господарські. Але звідки було ці матеріали взяти? Загально говорив кожний карпатський українець, що, мовляв, наша країна дуже багата. У нас золото, срібло, мідь, алюміній, оливо, сіль і ліси. Що була сіль і росли ліси, це знав і бачив кожний із нас, а щодо інших мінералів, то хто це знав? Я пригадав собі професора Степана Рудницького, він писав про морфологію наших гір, про їх багатства. І я сам ходив з ним і з його студентами в 1924 році цілих три тижні по карпатських полонинах, шукали ми слідів ледової доби. При цій нагоді розбивали ми й деякі камінці... Книжку С. Рудницького видала «Просвіта» в Ужгороді. Написана вона на основі німецьких та мадярських джерел і власних прогульок. Я довідався з тієї книжечки, що ті всі поголоски про великі земні багатства Карпатської України були позбавлені всяких основ, а мали, мaбyть, нa цілі обдурити німця... Золото й срібло колись добували, але це не оплачувалося. Чи була мідь і в якій кількості — не знаю. Алюміній — це ж жовта глина, яка може мати різний відсоток алюмінію; така жовта глина всюди по Божому світі. Оливо — про оливо чув я сам, що чисте оливо добувають хлопці із землі в одному з сіл коло Волового... Опісля перевірив я, що це пастухи збирали патрони, розкидані тут у великій кількості ще в часі світової війни, витягали з них кулі, перетоплювали й так постали ці легенди про чисте оливо в карпатських горах. Справу лісів мусив реферувати фахівець, що знав роди цінного дерева і його кількість.
Німецькі редактори, а, певно, й інші, нібито й безцільно крутилися по місті, по урядах, але вони добре обсервували нове життя, нових людей при праці в бюрах... До прем’єра Бродія приходили сторони в заболочених черевиках, не оголені, одягнені непристійно. Чеські поліцаї, які знали етикету, не впускали їх до прем’єра, але прем’єр казав впускати. Своїх бувших агітаторів обділює в бюрі грішми. Звідки він має ці гроші на роздавання? Щось воно смердить...
...Державний секретар... приймає дуже радо всякі депутації, із селянкою буде говорити й годину про справу, що до нього не належить, а тим часом його власні урядовці не можуть дістатися до нього... І т. д.
Обсервації були дуже точні й вірні.

6. Скріплення української національної ідеї
Щодо внутрішнього життя, то тут треба піднести скріплення національної української ідеї. Що це відбувалося під впливом німецького націонал-соціалізму — не треба й згадувати.
Найбільш у вічі впадали наглі перескоки соціал-демократів до українського націоналізму. Ще не так давно, бо перед кількома тижнями лаяли наші соціал-демократи всіх націоналістів, ще не так давно говорили вони про дурман націоналізму, а сьогодні вже вони били чеських соціал-демократів за те, що ці їх досі тероризували... а вже містили в «Новій Свободі» самими ними написані статті про те, які то вони великі українські патріоти та що їх імена й заслуги відомі й знані по всіх кінцях української землі... А ще пізніше вони ради ходити в Хусті в одностроях січовиків...
Такі перескоки — загально відома річ при всіх змінах державного устрою й нікого не дивують. З таких перескакувачів завжди найліпші слуги нового устрою, бо завжди вони бояться, щоб хто не пригадав їх бувших гріхів та не прогнав їх зо служби; вони й вірніше, і щиріше служать, як і правовірні, доки знов не прийде нова зміна устрою... Тому в розумних устроях не пускають таких людей на відповідальні місця.
На жаль, у Карпатській Україні, будь те з причини браку інтелігенції, будь те з причини ще невміння володіти, — ці всі перебігунчики стали не слугами, а зайняли найвищі відповідальні місця. І ще одно явище треба зазначити. Щоб оборонити себе й свої новоздобуті позиції, зачали перебігунчики проповідувати, що це тільки вони правовірні, здібні, найвірніші з усіх українців, тільки вони одні здобудуть волю соборній Україні.
До значення приходить тепер українська молодь. Українську молодь Закарпаття я добре знав, як професор, ще ліпше пізнав я її в пласті, в пластовому таборі чи в часі прогульок, коли вони відносилися до мене вже не як до професора й коли я утримував порядок не своїм урядовим, а особистим авторитетом. Я любив цю молодь і вважав за свій обов’язок і обов’язок кожного розумного старшого громадянина — жити в якнайбільшому контакті з молоддю. Вони вчилися багацько від мене, і я вчився чимало від них; ось так вирівнювалися різниці поглядів між нами.
Українська свідома молодь, згуртована під прапором українського націоналізму, мала велику хибу, яку мала і вся українська націоналістична молодь інших українських земель: її мав і сам український націоналізм. Український націоналізм на перше місце ставив динамізм, сильне хотіння й чин. Але як він мало або й цілком не говорив про рівноцінний чинник, а це — про домагання освіти, знання! Говорячи мовою Гегеля, скажемо, що тут бракувала антитеза. Коли візьмемо динамізм як тезу, то антитезою буде освіта, знання, а синтезою цих двох — чин. Щоденною мовою можна це ось так висловити: націоналізм акцентував хотіння, сильну волю, для прикладу — сильне хотіння кермувати автом, але не акцентував того, що я не смію сісти кермувати автом, доки не навчився того, доки не здобув відповідного знання і вміння. Наслідок був той, що в нашої молоді була сильна воля до чинів, вона й виконувала ці чини, кладучи й свої голови, але як часто кожний із нас спостерігав, що це була марна жертва, бо без відповідного знання, без відповідного вміння — це була їзда автом юнака, що ще ніколи не сидів за кермом авта і заїхав марно в могилу.
До того додаймо ще й тяжкі обставини Карпатської України, серед яких ця молодь виростала, неприродні обставини школи, яка ломила й викривлювала характери.
Ці місцеві тяжкі обставини були в тому, що місцеві вчителі й професори — хай Бог мене поб’є, коли говорю неправду! — самі нічого не читали й не брали жодної участи в місцевому культурному житті. Відноситься це головно до гімназійних професорів Закарпаття, людей лінивих та заосталих. Від молоді вони мало що вимагали, й самі не могли багацько навчити ту молодь. Наслідком цього й молодь не багацько вміла, не була звикла працювати. Не було теж культурних осередків у країні, які достарчали б цій молоді книжку. Сама вона із засади книжки не купувала, не читала. Особливо книжки, яка відносилася б до історії або соціальних наук.
Німецька мова й німецька культура були цій молоді не доступні — в гімназіях училася молодь французької мови. Про націонал-соціалізм знала ця молодь тільки з українських видавництв, які досі водно говорили лише про динамізм, а не й про конечне знання. Як національний соціалізм вирішував робітниче й селянське питання та чи це вирішення можна було перенести й пристосувати на українських землях — нікого не інтересувало. В земельному питанні знали одно: парцеляція.
— А що робити в горах, де ліси й скелі?.. — дискусія уривалася.
Іще одна хиба випливала з місцевих обставин — це безмежна жадоба слави. Країна маленька, легко вибитися й стати першим економістом, першим поетом, першим і найславнішим ученим... Це все деморалізувало людей — молодих і старих; уважали себе вже досконалими й нічого вже не вчилися.
Коли ідеї фашизму та національного соціалізму прийшли в Карпатську Україну, вони тут не вплинули на переродження душ, не змусили людей до посвяти, до безплатної праці й до пожертвування, до студій господарських та економічних відносин краю — ні. Із фашизму й національного соціалізму перейняла частина молоді тільки зверхні форми і головні фрази, без огляду на те, чи ці фрази годилися у нас, чи ні. Отже, перейняли форму привіту і — «Наказую!» Це, останнє, дуже сподобалося, особливо пустим та жадібним слави й панування юнакам. Юнаки, які самі ще мали вчитися з великої книги життя, які самі ще не вміли слухати, діставали роль вождів і всім наказували. І вірили, що вся тайна — в наказі, в самій його формі. Отже: наказували гостро, голосно, рішуче. У збірнику «Карпатська Україна в боротьбі» є одно речення, яке прикро характеризує цей спосіб думання. На 68 стороні сказано: «...Плану не маю жадного, але даю наказ «За мною…»
І ще одна була хиба. Є правдою, що при відбудові української держави український нарід буде змушений мабуть кооперувати з якимсь іншим народом. Є й друга правда, що цей другий нарід буде помагати українському не з любови, а задля цілей і зисків, які буде мати з існування української держави. Серед молоді і серед старшого українського покоління була загально поширена беззастережна віра, що вже сьогодні Німеччина йде будувати Україну, і що це вона робить виключно тільки задля нас.
Про цю річ згадую тому, що це була деморалізація. Деморалізацією було домагатися від іншого народу, щоб нам будував нашу Батьківщину, деморалізацією було вірити в те, що інший нарід це за нас зробить. Ця деморалізація вбивала в нас ініціативу, робила людей лінивими, безкритичними, безпомічними дітьми. Кожний з нас спостерігав людей — нездібних до громадянської праці, нездібних до жодної творчої праці, але які про одно думають, про одно говорять, як то німці збудують нам Україну...
Коли з початком 1938 року зачала чеська влада арештовувати наших селян за те, що похвалялися перед чеськими жандармами, що, мовляв, прийде сюди Гітлер і нам збудує Україну і заведе тут лад, то я написав про цю деморалізацію статтю до «Українського Слова», але старі трутні, які сиділи в редакційному комітеті, стали кричати до мене:
— Це злочин – вбивати віру!
— У свої власні сили? — знову запитував я.
Але зі старими я не міг договоритися. Вони доказували, що це добре, коли в селі про когось говорять, що він має багатого вуйка в Америці...
— Тому сам нічого не працює, бо завжди покладається на того багатого вуйка.
Лихо було в тому, що такої статті не можна було видрукувати і в органі молоді, бо й молодь покладала всі свої надії виключно на чужу силу.
Ця беззастережна надія на чужу силу була ще й тим небезпечна, що при найближчій невдачі ці всі, що покладалися виключно на чужу силу, попадали в безмежний песимізм, щоб по короткому часі переорієнтуватися і знов почати вірити не в себе, не в живучість української нації, а в нового вуйка, що пізніш, на жаль, і сталося!

7. НЕВДАЛА КОНФЕРЕНЦІЯ
У середині, чи може вже при кінці жовтня мали ми конференцію з представниками молоді: вони хотіли перейняти від нас «Українське Слово». Я був за тим, щоб у редакцію ввійшли молоді й дехто зі старших. Старші мають досвід, молоді запал. Життя народу складається кінець кінцем не із старих та молодих, а із розумних та дурних.
Маю враження, що про цю співпрацю були б ми договорилися, гірше було з моєю другою пропозицією. Ми видавали «Українське Слово» вже сьомий рік, воно було ввесь час фінансово так, що ми ні від кого чужого не залежали, ми працювали в ньому даром, тому воно нам оплачувалося. Тепер, при зміні обставин на ліпше, воно пошириться й буде в силі оплачувати редакторів та співробітників. Ось тому нам не треба оглядатися на яку-будь сторонню допомогу. Це говорив я, бо знав (людські язики довгі!), що молодь вже має якісь сторонні гроші.
— Задурно, — говорив я, — ніхто нікому грошей не дає, а хто дає ніби задурно, вимагає за це служби. Наша думка й наша душа мусять бути ні від кого не залежні й мусять мати на оці тільки одно-одиноке добро українського народу. Чужі гроші ще й приносять проклін із собою; вони деморалізують, а молодь має боротися з деморалізацією, а не сама їй піддаватися.
Один із делегатів молоді признавав мені правду й потакував, другий грубо мене вилаяв, як, мовляв, загалом я смію їх посуджувати, що вони мають чужі гроші, але видавати «Українське Слово» на власні гроші, які були, не годився. Мої натяки про чужі гроші уважав той репрезентант молоді за таку велику образу для себе й для молоді, що аж зривав переговори...
Це було болюче, але мені зрозуміле. Старше покоління Карпатської України не могло заснувати самостійної української партії, а завжди йшло у хвості чеських партій, ними оплачуване, ними підтримуване, ними протеґоване. Правда, перед двома чи перед трьома роками, перед виборами до празького сойму, була заснована самостійна українська партія, селянсько-робітнича. Називалася й націоналістична, але що тільки вона заснувалася, як уже її основники й її провідники пішли безсоромно її продавати... тільки що не знайшли купця. Вони заснували були і свій орган, але цей не виходив за гроші передплатників. Це все робило старше покоління. Нині цю рису спостеріг я і в молодих.
Молодь називалася крикливо націоналістичною, але в дійсності націоналістичною вона не була, а розуміла націоналізм дуже однобічно. Коли установимо, що найважнішою рисою кожного націоналізму — італійського, німецького чи українського — є самостійність думки і висвободження її з пут чужих доктрин, а заведення такого способу думання, який має на цілі виключно тільки добро свого народу, а не добро якогось іншого народу, — то мусимо сказати, що молодь Карпатської України тоді й пізніше, хоч і називалася націоналістичною, нею не була, а з націоналізму прийняла тільки зверхні признаки.
Я не був розчарований тим своїм відкриттям, але зачав тієї молоді боятися. У кожному разі від неї треба було триматися осторонь...

8. З УЖГОРОДА ДО ХУСТА
Мимо всяких запевнень і всяких сподівань дня 2 листопада утратили ми на основі Віденського арбітражу Ужгород, Мукачів і Берегово. Севлюш лишився при Карпатській Україні.
Якось невдовзі перед тим влада Чехословацької республіки була ув’язнила в Празі прем’єра Андрія Бродія під закидом державної зради; прем’єром став Августин Волошин, міністром остався Юлій Ревай, третій міністер — д-р Е. Бачинський не урядував.
Влада Карпатської України дала наказ, щоб усі столичні уряди евакувати до Хуста. Про свій переїзд з Ужгорода до Хуста написав я тоді фейлетон до львівського «Діла», з якого частини тут наведу.
Хуст. Ім’я мало знане. Вперше в моєму житті я з ним стрівся в 1907 р., коли «Молода Муза» задумала зробити прогульку на Карпатську Україну, чи як тоді називали — Угорську Русь. Наш шлях мав іти через Сенечів, Волове до Хуста. Але прогулька не відбулася, зачалася сльота; ми чекали тиждень на погоду й не вийшли до майбутньої столиці европейськими державами признаної Карпатської України.
Не в 1907 році, а в 1922 я зайшов уперше до Хуста. Не з Галичини і не як турист, а висланий Шкільним Відділом в Ужгороді на курси української мови для учителів народних та горожанських шкіл. Це вже щось було! На курсі в Хусті мав я тоді учителів, вихованих у мадярському дусі, які свій патріотизм виявляли тепер русскістю... Характеристична то була русскость! Співали в часі перерв українські пісні із збірника, виданого в Німецькому Яблінному нашими старшинами, але... але дописували до слів пісні тверді знаки, щоб пісня була вже не українська — а русская.

Нині я знову в Хусті.
Заки про нього, кількома словами розповім про обставини подорожі.
Найперш одно слово: несподіванки.
Перша несподіванка для нас, українців, які вважали Ужгород вже за столицю Карпатської України і зачали відповідно до цього господарити. Ще більша несподіванка для чехів. Приблизно від 1924 року Прага закладає в Карпатській Україні чеські школи, підтримує кацапів та мадярів — проти українців. На газетних шпальтах з’являється термінус технікус «українська ірредента», цей термін заступав деяким чеським партіям і програму. За чеськими часописами і мадярські місцеві часописи б’ють в українську ірреденту. А тут!
— Сакра! — каже мені кореспондент чеського столичного часопису. — Ми безкритичні, не бачили мадярської ірреденти, а били вас, українців.
Вони й справді не бачили мадярської небезпеки, а бачили тільки українську й били нас.
Іще одна несподіванка для чехів. Русскі, яких держава підтримувала проти українців і на яких опиралася, не витримали напору, і одні стали зараз по проголошенні віденського присуду носити мадярські трикольорові відзнаки, інші видали одно число «Наш Путь», де заговорили про «венгерско-русское согласіє». Врешті, яка велика несподіванка й для самих мадярів, які ще перед півроком і не снили, щоб Ужгород до них вернувся!

Різно переживають люди евакуацію, це нагле викинення з рідної землі, чи тільки із звичайного місця осідку. Різно переживають люди залежно від того, що ставлять найвище. Людям, яким найвища річ — здорова голова, евакуація легка. Тим, що прив’язуються до дрібних предметів домашньої обстановки, евакуація тяжка та болюча. Літами можна себе їсти за стару добру мітлу або великий бляшаний горнець, якого ніяк не можна було вже забрати...
Українська еміграція в Карпатській Україні мала обмаль гроша, але вміла його щадити, і майже кожний українець-емігрант, урядовець чи робітник — колишній український стрілець, — мав свою власну хату. Дехто спромігся й на два і три доми, дехто мав, крім власного дому, ще й винничку. Навіть «Комітет допомоги українським збігцям» в Ужгороді мав свій власний дім. Коли візьмемо приблизне число 250 страчених домів на евакуйованій території в приблизній ціні 100000 кч, то дістанемо, що українська еміграція стратила яких 25 мільйонів чеських корон, тяжко запрацьованих.
А моральні втрати! Нераз спадало мені на думку, чому то інші народи мають так багацько пам’яток з давнини, збережених у величавих будівлях та творах мистецтва, — у нас цих річей так мало. Про цю річ писав котрийсь із наших козацьких літописців, що наші люди ліниві, не мають охоти записувати події. Я подав би ще й другу причину: за час нашої кривавої історії забагацько було всяких евакуацій та всяких еміграцій, в часі яких пропадали записки, пам’ятки, бібліотеки, будинки і вкорочувалося людське життя.
Дім прем’єра д-ра Волошина в Ужгороді, де він жив і де був теж сиротинець, вже сконфіскований і названий домом Гортія. Дім товариства «Просвіти» в Ужгороді сконфіскований, вивезено з нього бібліотеку, але ж скільки річей знищиться в часі пакування, перевозу...
Я мав ще в Дрогобичі бібліотеку, мав листи від наших різних людей і з часу, як був у Львові редактором «Світа». Я кинув це все. Пізніше стягнув я ці речі до Ужгорода, але до мене дійшла вже тільки частина моїх книжок, останок десь між добрими людьми. Частина листування пропала, але я мав ще в Ужгороді частину документів з часів нашої влади ЗУНР. В Ужгороді редагував я «Українське Слово» і мав з того часу теж різні матеріали — і це не міг із собою взяти. Але і в Кам’янці-Подільському лишив я важні документи в університетській бібліотеці... (Де нині цей університет і його бібліотека?!)
Нині розумію, що треба мати свою хату, яка переходить з діда на сина, на внука, з покоління в покоління. Тільки так можна зберегти пам’ятки давнини. Всяка евакуація та еміграція — це тільки інша форма пастирського життя.

Вантажне авто — високий ідеал і тяжка проблема нинішнього евакуаційного дня. Вантажне авто, що забере всі твої речі, бо вже сюди не вернешся. Не можеш сказати сусідові: «Уважай на мої речі, а коли проженемо ворога, вернемося!»
Кожний громадянин хоче нині мати вантажника, тому йдуть вони майже на вагу золота. А що вони без упину їздять, то змучені люди, змучені машини й лізуть в рови, наїздять на стовпи при дорозі, вивертаються, встають і далі біжать задихані, спітнілі...
Військо вивозить усі уряди, але вивозить теж і приватні мешкання, їду на Ґалаго, ту чвертину Ужгорода, яку вибудувала ЧСР для урядів і на приватні мешкання урядовців. Красна частина міста, вечорами нагадує Будапешт над Дунаєм або й Венецію. Звичайно ця частина міста тиха, майже мертва, без руху, без життя, нині довгі ряди вантажних авт, одні вивозять урядження бюр, інші хапають і проковтують шафи, столи, крісла приватних помешкань і біжать, утікають з ними. Крім авт, вози селян, запряжені волами й кіньми, а то діти тягнуть малі візки, хапають, чого вантажні авта не в силі проковтнути. Ось порізане на зиму дерево, гірші, а то й ліпші меблі, за кілька корон продають власники, щоб тільки скоріше, щоб тільки далі відси, де в останніх днях стільки поденервування, стільки тривоги, неспокою!
— Хочете дістати вантажне авто аж до Хусту? То не йде. Вивозимо уряди, а приватним меблі тільки до двірця, або до якого найближчого села! — говорять у військовій канцелярії.
Треба, отже, старатися знайти приватне вантажне авто, але всі приватні вантажні авта зареквірувала держава. Отже, замовляю вантажне авто з Хусту і думаю, що зробив дуже мудру річ... Авто їхало до мене, але по дорозі зареквірував його урядовець, мій добрий знайомий, український емігрант. Авто перевезло його речі і їхало вдруге, аж знов його зареквірував інший добрий знайомий, теж... український емігрант. Я замовив нове, дістало кілька дефектів, вкінці в самому Ужгороді зламало собі вісь і сіло. Тоді перехопив я авто, яке приїхало за кимось іншим.
Вантажник наложений. Збігаються сусіди. Сусід мадяр відраджує виїздити.
— Вам нічого не станеться. Ви приїхали сюди як українець і ввесь час були українцем. Мадяри хіба будуть чіпатися тих, які були колись мадярами, опісля стали русскими, а нині вони знов мадяри. Я ще не ношу мадярського трикольору, вони його вже носять.
— Мадярів не боюся, але виїжджаю разом із своїм урядом.
З тим мадяром-лікарем жили ми в згоді, бували один в одного. Його добра пані тепер плаче за нами. Бідніші сусіди збіглися купити те, чого не змістить вантажник. Про продаж не говорю. Коли за крісло можу дістати дві корони, то чи не ліпше дарувати? І так сюди не вернемося, хай мають сусіди пам’ятку по українцях — панах.
— Візьміть і мої речі! — прибігає знайомий. — Я меблі продав, візьміть тільки деякі дрібнички. Я зараз привезу їх.
Привозить слоїк із завареною паприкою, скриню з конфітурами, три подушки до сальону і гітару. Ясна річ, що сам мусить це все примістити, бо вантажник уже повний. Скриню з конфітурами він ставить боком, інакше вже її не вмістиш. Паприку помістив я сам, а гітару переймає д-р Рихло, який шоферує у своїм власнім авті, повнім людей, а біля корми тримає гітару.
Виїздимо. Ще раз оглядаюся за своїм домом. Цей дім сподобався редакторові Аріові із Штокгольму.
— Дарую його вам і кожної хвилинки можете собі його забрати, — але він його не забрав... Тепер спльовую у бік мого дому, це значить, що вже не маю дому і більш ним не журюся. Виїздимо.
У місті вантажники, військо, селяни, танки і загальне, поспішне перемальовування крамничних вивісок. Всі українські та чеські вивіски щезають. Із банків відбивають робітники великі відставні букви. На вулицях люди з мадярськими відзнаками; живу тут від 1920 року і знаю вже людей. Найбільші відзнаки носять жиди, далі давні комуністи і давні русскі, тому правдиві мадяри без відзнак.
— Прощай, Ужгороде! Найперше редагував я в тебе з Василем Пачовським тижневика «Народ», першу газету з українським словом, опісля чотири роки працював я тут у Шкільному Відділі, складаючи шкільні книжки, чотирнадцять років учив у гімназії української мови та філософії й читав латинських клясиків. Поза школою працював у «Просвіті», в управі театру, в «Українському Слові», в пласті та в інших товариствах, де міг та мав час. В тебе й написав я кілька книжок, може добрих, може злих, та це не твоя вже вина. Прощай і збережи в людських душах, що ми, українці, засіяли в тебе!
Виїздимо з міста на гладку, як стіл, дорогу. Ах, жаль її покидати. Проти нас відділи військ, перед нами й за нами вантажні авта. Шофери, лакомі на хвилевий заробіток, тепер їздять день і ніч. Ось авто зі зламаним колесом і розсипаними в осіннє болото меблями. Щоб його обминути, виїздимо на купу каміння і в рів. Сиджу на пачці конфітур.
— Знаєш, — кажу доньці, — сиджу на пачці з конфітурою і сухий, вона не тече.
— Певно, бо конфітура тече завжди вдолину, ніколи вгору.
У Мукачеві, як і в Ужгороді, загальне перемальовування вивісок. Вилазимо пообідати. Український пластун, що ось ще недавно був у пластовому таборі, тепер з великою мадярською відзнакою, робить на вулиці службу.
— Ну? — кидаю йому одно-одиноке слово.
— Я завжди був мадяр, це тільки професори мене змушували, щоб я був українцем.
— А щоб ти повісився, брехуне!
Таких буде тут більше, в країні з ще не виробленим національним обличчям. Ці всі перескочать тепер знов до панівної нації і стануть денунціювати українців-емігрантів.
У Берегові вже всі вивіски на склепах тільки мадярські.
З Ужгорода виїхали о 9 год. ранку, до Хуста доїздимо о сьомій вечора. Перед самим Хустом запалюється наш вантажник, але ми його гасимо водою з холодника й не можемо їхати далі. Кінець кінцем таки добиваємося до нової столиці Карпатської України.
Склали речі на купу й виходимо на місто. Перші враження відбиваємо ногами, хідники діраві і в ямах повно болота. Треба йти серединою вулиці, вона мощена й гладка.

9. У НОВІЙ СТОЛИЦІ
Коли я був на курсах в 1922 році в Хусті, насередині міста виднілася таблиця: Хуст — село. Насередині того села стояла якась розвалена будова, вулиці з вибоями, повні пороху. Коли на засіданні громадської ради хтось підніс, що вулиці треба скроплювати, один із радних мав виступити проти цього. Мовляв, чи ж це не шкода виливати чисту воду на вулиці?! Ліпше ж тою водою скроплювати петрушку та цибулю в городах. І так надворі спека й ніщо не росте. Не знаю, чи це правда, але в 1922 році оповідали це мені як правду.
Від того часу Хуст змінився на ліпше, його розбудували, вибудували тут ряд державних будинків, що нині мусять примістити в собі столичні евакуйовані уряди. Населення має нині Хуст коло 20000.
Хуст лежить при гирлі Ріки, що зливається з Тисою, на рівнині, біля підніжжя замкової гори, на якій — гострі гребені руїн великого замку. Ріка тече з півночі, Тиса зі сходу, в тому куті й лежить замкова гора, а під нею Хуст.
Хуст — колишня німецька оселя, нині зовсім зукраїнізована. За час своєї історії переходив різні володіння, належав... Бог зна, до кого то він належав, але був колись під Мадярщиною, то знов до Семигороду враз із цілою Мармарощиною, то знову до Мадярщини. Належав теж разом із Семигородом та Мадярщиною до Туреччини. Великий замок вимурував котрийсь із семигородських князів. Не знаю, від чого походить назва Хуст, чи це яке зукраїнізоване німецьке або румунське слово. Нині перекручують назву на — Хвіст України...
Характеристичні риси, які тут легко спостерегти, це смагляві румунські лиця побіч наших українських. Вишивки тут на один колір, червоний або синій, старші жінки — на чорний. Перезвук І в О — стоїть тут на У, говорять як в Чернігівщині: кунь, вул, гуд...
Щодо ноші замітне, що жінки носять на хустках чоловічі капелюхи. Це тільки в літі, перед сонцем, звичай це, мабуть, німецький.
Нинішнє населення — як галицьких міст. Всередині міста — жиди, які тут говорять жидівсько-мадярським жаргоном або чисто по-мадярськи. Передмістя — українські. Хуст зазначився в історії України ось чим: у 1918 році зійшлася тут Руська Народна Рада, що ухвалила прилучити Закарпаття до Західної Української Народної Республіки.
По прилученні до Чехословацької республіки основано тут гімназію, якої за Мадярщини не було; тут працює й філія товариства «Просвіта», а при ній засновано драматичний гурток, який пізніше перемінився в самостійний аматорський театр «Нова Сцена».

В Хусті ми всі кинулися до праці.
— Слава тобі, Боже, що знов дозволив нам на своїй землі працювати!
Вже й цей малий зав’язок державности, що був у Карпатській Україні, як здорове ядро, притягав до себе і гуртував все свідоме, все українське, всеукраїнській ідеї прихильне, все, що хотіло цій ідеї служити.
Я й багацько з нас, що були вже двадцять літ на еміграції, здавали собі ясно справу з того, що це на нас впало Боже милосердя, велика Божа ласка, що ми ставали знов панами на своїй землі. Тому всі наші сили треба було вжити, всі наші здібності, ввесь наш розум треба було напружити, щоб ствердити, що ми, а з тим і весь український нарід здібний, гідний тієї Божої ласки. Правда, спочатку був хаос в урядах, та хай буде благословенний цей хаос народження й творення! Цей початковий хаос випливав із того, що бюра ще не були розміщені, ще більш із того, що кожний день кидав перед нами багацько справ, які не були передбачені в жадних законах, жадних правних нормах, але понад законами в такі моменти стоїть здоровий людський розум і добра воля, що допомагають вийти хоч із яких заплутаних ситуацій.
Не можу поминути одного дрібного, але характеристичного епізоду з того часу. Навесні того року один чех — високий урядовець Краєвої Управи в Ужгороді — дорікав українцеві-надрадникові, урядовцеві тієї самої Краєвої Управи, за те, що він приятелює зо мною, відомим українським ірредентистом. Яке ж було моє здивування, коли цей високий урядовець тепер перший мені кланявся і ставав зо мною до розмови.
— Ідемо тепер з вами! Досі ми, чехи, будували все на Росії, але ця нас, чехів, кинула, тепер вся наша надія на Україну. Яка мені честь, що я стрінув вас і з вами міг поговорити.
Мені пригадався інший епізод. Коли ми переняли владу в Дрогобичі в 1918 році, до мене прибіг один жид, що жив при тій самій вулиці, що й я, й тепер оправдувався, що вже живе п’ять літ при цій самій вулиці і ще не представився мені...
Так само й русскі перебігали до нас. Коли розгорнемо «Нову Свободу» з того часу, знайдемо в ній декларації різних русских, що каялися у своїх гріхах і заявляли, що аж тепер у них відкрилися очі. На жаль, урядові кола наші брали ці всі деклярації поважно.

10. В УРЯДАХ
Зараз по приїзді зголосився я до служби в Міністерстві культу, шкіл і народної освіти. Начальник міністерства — Августин Штефан, бувший директор Торговельної академії в Мукачеві — сказав мені, що дістаю директуру гімназії в Хусті, але згодом виявилося, що це місце обіцяв прем’єр комусь іншому. Мене приділено до міністерства як інспектора гімназій і семінарій.
Робота в міністерстві йшла повним ходом. Найперше чеською владою штучно підтримуване мовне питання, так званий «язиковий вопрос», перестало існувати, нікому й на думку не спадало інакше урядувати й інакше вчити, як тільки по-українськи. Щезли теж самі від себе чеські середні й народні школи. В чеських народних школах училося 20% чеських дітей, а 80% жидівських. Тепер перескочили всі жидівські діти до української школи, чеських дітей було обмаль і чеські школи задля браку дітей перестали існувати. Чеські гімназії, що були в Ужгороді й Мукачеві, теж зникли, лишилися одні чеські паралельки при українській гімназії в Хусті й чеська учительська семінарія з Мукачева, виевакуйована до Волівця.
Наші бюра були завалені справами: звільнення чеських професорів і передання їх чеській владі до диспозиції. Друга важлива справа була — організація нового українського середнього шкільництва. Гімназії були: в Хусті, українська з чеськими паралельками, в Перечині, виевакуйована з Ужгорода, в Білках, перенесена з Берегова, у Великому Бичкові, чотири класи гімназії оо. Василіян, перенесені з Ужгорода; гімназію з Мукачева, що мала понад 1000 учнів, поділено поки що на три задля браку відповідної будови; в Сваляві, в Рахові і в Ракошині. Всіх учнів у цих гімназіях було 3000.
Учительську семінарію — хлоп’ячу й дівочу — з Мукачева перенесли ми до Севлюша, а чеську з Мукачева до Волівця. Крім цього, були дві торговельні академії, в Сваляві і в Великому Березному та цілий ряд фахових шкіл (числа народних та горожанських шкіл не знаю точно; знаю тільки, що по вакаціях 1939 року мали бути засновані 20 нових горожанських шкіл по різних селах Карпатської України).
Перед Міністерством Шкільництва — як і перед всім урядом Карпатської України — стояли нові, тяжкі завдання. Вони мали дати нові напрямні навчання й нові шкільні підручники, відповідно до нових напрямних, а це все вимагало праці багатьох літ. Поки що наука відбувалася за планами, наборзі установленими (це Міністерство приймало до служби кваліфіковані сили — без огляду, в якій частині української землі уроджені).
Міністерство внутрішніх справ переводило теж наборзі реформи. За ЧСР краєм управляла Краєва Управа з губернатором і віце-губернатором-президентом на чолі; тепер функції Краєвої Управи перейшли на окружні уряди, за виїмком справ, що вернулися до міністерства. Крім цього, частина краю перейшла до Мадярщини, отже, не було треба такої кількости урядів, їх звільнили й передали міністерству в Празі до диспозиції. Від міністерства внутрішніх справ були залежні Окружні уряди, з окружними начальниками на чолі, а від цих були залежні нотарі, до яких належало кілька громад. У громадах були старости.
Міністерство судівництва теж працювало від самих початків правильно. Це міністерство належало до д-ра А. Волошина, якого заступав радник Августин Дутка. З притиском мушу піднести, що радник Августин Дутка так само, як і начальник Міністерства шкіл Августин Штефан, не занедбав справи і з самого початку покликав до судової служби тих суддів, українців-емігрантів, які служили в західних краях, у Словаччині, в Мораві, Шлезьку і в Чехах. Визвані судді приїхали, і суди ? відразу обсаджені фаховими силами.
Хоч короткий був час тривання Карпатської України, Міністерство судівництва утворило під проводом надрадника Івана Комаринського комісію для усталення правничої судової термінології. Не вважаючи на тяжку бюрову працю, члени цієї комісії сходилися щодня, і праця жваво поступала наперед. (Переклад адміністративного поступування і правничий словник адміністративного поступування видав був коротко перед упадком Карпатської України д-р Стефан Стебельський під титулом: Адміністративне поступування. — Хуст, 1939. Не знаю, чи цю книжечку вивіз її автор із Хуста. Д-ра Стебельського заарештували мадяри, і він довго пересидів у в’язниці без жадного слідства...)
Гірше, як в Міністерствах шкільництва, внутрішніх справ і судівництва, представлялася праця в Міністерстві торгівлі, на чолі якого стояв міністер Юлій Ревай. Це міністерство мало вісім ресортів: 1) господарство, 2) фінанси, 3) залізниці, 4) пошта, телеграф, телефон, 5) здоров’я, 6) торгівля, промисел, 7) прилюдні роботи, 8) соціальна опіка.
Юлій Ревай ? безумовно здібна людина, працьовита, з великою ініціативою. Коли його до того зміримо мірилом малої Карпатської України, то це людина перша, а першим людям прощається багато їх хиб. Вмів тільки по-українськи, чеськи й мадярськи. Був гордий і часто легковажив собі людей, особливо тих, яких не потребував. Не цінив теж фахових студій, фахового знання.
Знаємо, що звичайна людина може добре працювати тільки в одному уряді, знаємо й те, що нема таких незвичайно здібних людей, які вміли б рівночасно працювати в кількох урядах. Вихід був тут один, що міністер не потребував сам у всіх тих урядах працювати, а мав лише працю уміло зорганізувати. Але того міністер чи не вмів зробити, чи не хотів, чи і не вмів, і не хотів? Він не покликав, як це сталося в Міністерствах шкільництва й судівництва, до праці фахові сили — українців-емігрантів із західних країн, а працю виконував сам або хотів її виконати виключно при помочі місцевих автохтонських сил. Але я вже згадував, що місцеві українці не мали досі розвиненого ні господарського самостійного життя, ні економічного. Звідки ж було взяти оті фахові місцеві сили?!
Своїм заступником, шефом міністерства, яке об’єднувало аж вісім міністерств, іменував міністер... молодого правника, що мав дворічну практику при адміністрації — людину з менш як пересічними здібностями. Своїм особистим секретарем призначив... учителя горожанських шкіл, який не мав поняття ні про державну адміністрацію, ні спеціально про організацію вісьмох міністерств. Але пан міністер іменував його швидко... державним комісаром, до чого звичайні смертні люди потребували мати скінчений університет і 10 літ служби... Ведення фінансів Карпатської України передав пан міністер у руки молодого правника, який служив мабуть два або три роки при фінансовій дирекції і якому його ресорт переріс понад голову. Фахівці в фінансових справах були; це були українці-емігранти, що служили в Словаччині, в Мораві, Чехах, і з яких деякі й укладали державні бюджети цих країн, але ні пан міністер, ні його референт не бажали мати в себе цих фахових людей. Не допускали вони теж і місцевих фахових сил, не диво, що один із них говорив мені осібно:
— Маю скінчені права, маю скінчену високу торговельну академію, маю й вісім літ практики в Державному банку, а місця в міністерстві Ревая не можу дістати. Іншого виходу нема, як скласти мені семінаріальну матуру і аж так здобути повну кваліфікацію. (Це була алюзія до освіти пана міністра.)
Тільки два були ресорти, що їх вели фахівці: це ресорт прилюдних робіт і ресорт соціальної опіки.
Ресорт прилюдних робіт вів фахівець українець-емігрант інженер Олександер Санат. Цей ресорт мав багато праці при наладненні комунікації в Карпатській Україні. Ми мали 316 кілометрів нормального і 101 кілометр — вузькоторового залізничого шляху. Лихо було в тому, що це були три залізничі лінії з півночі на південь, до мадярської границі, але ці три лінії не були злучені з собою, бо не мали ми в руках ні стації Чоп, ні Батьово. Комунікація відбувалася з місцевостями, положеними на заході, з Словаччиною, Чехами — при помочі автобусів. Але ми стратили й найліпшу дорогу, Муровану, широку через Мукачево, Берегово, а користатися мусили гіршими дорогами, гористим тереном, вузькими і з численними серпантинами. Ці дороги прийшлося-таки взимі розширювати, серпантини злагіднювати. Одна дорога вела з Хуста через Сваляву, Перечин, друга з Хуста через Севлюш, Великі Ком’яти, попри Росвигово, через Середнє, попри Ужгород.
Реферат соціальної опіки вів д-р Степан Стебельський, який ці справи вів і за ЧСР, але який мав великі труднощі в урядуванні з боку пана міністра. Між іншим, ще за часів ЧСР мав пан міністер, тоді посол соц.-демократичної партії, в самій партії ворога, Дмитра Німчука, що вірно служив чехам і виступав проти посла Ревая. Щоб тепер унешкодити свого противника, іменував його пан міністер директором новозаснованого уряду «Краєвий заклад соціального обезпечення». Пан Дмитро Німчук був добрим агітатором соц.-демократичної партії, виголошував палкі промови проти буржуїв, капіталізму та визиску робітничих верств, або й проти Італії, яка важилася наших другів, абесинців, воювати... Але пан Дмитро Німчук таки не мав поняття про права, про закони, соціальне обезпечення — він мав укінчену, мабуть, тільки народну школу. Це не є жодною ні хибою, ні ганьбою; лихо зачиналося аж тоді, коли пан Німчук стилізував розпорядки, пан міністер без порозуміння з референтом соціальної опіки їх підписував, а... держава мала платити мільйонові відшкодування, спричинені сими розпорядками...
Ще одної речі не можу поминути. Час був такий, що треба було бути в якнайбільшому контакті з Німеччиною, тим більш, що люди з уряду сподівалися, що Німеччина інвестує великі капітали в господарське життя Карпатської України. З німцями, отже, було треба говорити. Пан міністер не вмів по-німецьки; отже, знову треба сказати, що це не була ніяка хиба, але він дібрав собі свого заступника, який теж не вмів; але він вибрав собі й секретаря, який теж не вмів... Перекладчиком був один із його урядовців, але який теж не говорив плинно, не говорив правильно. А може й говорив правильно, тільки німці не дуже то розуміли... Німецький консул у Хусті скаржився українцям:
— Лихо мені з паном міністром Реваєм, прийде до мене, сам по-німецьки не вміє, а приведе з собою перекладчика, який теж не говорить плавно й вільно, і я не можу з ними договоритися.
Не треба думати, що в Хусті не було людей, які не вміли б добре по-німецьки, але це були українці-емігранти, та тих пан міністер не хотів уживати. І в своїх поїздках до Німеччини брав із собою людей, не дуже грамотних у німецькій мові; одне письмо, передане паном міністром Реваєм німцям, німці передали до Українського Наукового Інституту в Берліні з просьбою, щоб хоч вони вияснили, про що там іде мова, бо вони, німці, не розуміють... Не диво, що й відповідними успіхами вінчалися ці поїздки, не диво, що й відповідний моральний капітал вони нам принесли...
Ще одно мушу тут згадати. Одного разу побіг я до міністра, коли він уперше мав їхати до Берліна, і сказав йому, що він мусить, їдучи до Німеччини, взяти з собою фахівців, які вже були в Німеччині, які правильно і плинно говорять по-німецьки.
— А кого б ти думав? — спитав мене, але в тому голосі було стільки сміху та іронії, стільки гордости та глуму, що мені вже й відійшла була охота далі говорити. Проте я подав кандидата — людину старшу, розумну, правника, що знав господарські відносини Карпатської України і знав Німеччину, ну, і вмів по-німецьки, а тільки... не був автохтоном.
— А ще кого мені радиш? — спитав пан міністер, посмішкуючи з мене. Я більш нікого не подав і відійшов. Не було з ким говорити.

Уряд пана прем’єра стояв вище, хоча й він мав свої хиби.
Про два міністерства, на чолі яких стояв пан прем’єр, про Міністерство культу, шкіл та народної освіти та про Міністерство судівництва говорив я вже вище. При Президії була Правнича комісія. На її чолі стояв д-р Михайло Бращайко. Ця комісія складалася з фахівців-правників, і що перейшло через цю комісію, мало голову.
Сам пан прем’єр — бувший директор учительської семінарії в Ужгороді — відіграв у національному і політичному відродженні Карпатської України велику ролю. В часі перед світовою війною і в часі світової війни, коли ця країна ще належала до Мадярщини і коли наше слово, й наша культура, й наші люди були тут переслідувані, він належав до тих нечисленних одиниць — їх можна було почислити на пальцях, — які дбали про наше, тоді упосліджене шкільництво. По прилученні країни до ЧСР, коли наше слово дістало волю, А. Волошин належав завжди до перших працівників на народній ниві. Людина наскрізь чесна, шляхетна, розумна й загально люблена, мав однак кілька прикмет характеру, які в приватному житті можна часом уважати за великі заслуги та незвичайні чесноти, але які в прилюдному житті можуть статися й злочином. Маю на думці його велику доброту. З багатьох прикладів наведу один. Десь в 1924 році працював я з паном прем’єром в дирекції театру, який утримувала «Просвіта» в Ужгороді.
Адміністрація того театру робила борги, які дуже обтяжували «Просвіту». Я перевірив касові книги адміністрації і знайшов причини роблення непотрібних боргів. На засіданні дирекції виступив я з оскарженням адміністрації й управи театру і подав проект, як завести лад. Ми не сміємо видавати більш, як маємо, це був зміст мого проекту. Щоб його провести в життя, треба було обмежити право адміністрації й управи на видавання грошей. Пан Волошин як голова дирекції театру був захоплений цим проектом, піддав його під голосування і його ухвалили. Але цею ухвалою не були вдоволені актори, не був вдоволений адміністратор театру, якому ухвала в’язала руки при видаванні грошей, не була вдоволена й управа театру. Вони всі вдалися до директора Boлoшинa і cтaли його прохати, і стали представляти свою біду, і стали благати, і пан директор у своїй доброті дав себе переконати. Театральну дирекцію «Просвіта» розв’язала, мене з неї викинула і нову Дирекцію установила...
...Актори назвали його за це батьком, а театр мав до року вже не 100000 корон боргу, а 200000.
Так поступав пан прем’єр. З тієї доброти випливала й нерішучість. Одного дня підписав пан прем’єр якийсь розпорядок, а другого дня просив референта, щоб зреферував справу — проти того розпорядку.
— Знаєте, це бідна людина, приходив до мене, прохав, треба ж бути милосердним...
Таких справ було багацько, нині вирішених сяк, а завтра так, що нераз відбивалося фатально на державних справах. Про це буде далі мова.
За це й назвали його всі не «державним мужем», ні не «Вождем», а «Батьком».
Що ця доброта пана прем’єра була загально знана, то націоналісти, боячися, щоб з тієї доброти та не вийшло яке лихо, — дали панові прем’єрові двох комісарів чи секретарів: д-ра Степана Росоху й Івана Рогача, але задля вибору людей річ із злої ставала ще гірша. Д-р Росоха й Іван Рогач — обидва заслужилися своєю працею над національним відродженням молоді, але я мав враження, що це хтось хотів з них обох собі добре поглузувати й віддав їм обом такий високий, відповідальний уряд. До того уряду вони не годилися, по-перше, тому, що жоден із них не служив ніколи при адміністрації, тим самим не мав перегляду державного апарату. По-друге, це був час, коли Карпатська Україна кооперувала з німцями, безнастанно приходили до пана прем’єра німецькі редактори, учені, різні делегації й т. п., а тут секретарі пана прем’єра, що перші стрічаються з тими делегаціями, не вміють по-німецьки. Крім того, пан Рогач захорував на манію великости, що осмішувало нашого пана прем’єра й цілу нашу державу в очах своїх та і в очах чужинців. Ось приймає пан прем’єр якусь депутацію й відповідає їй. На це виступає пан Рогач між пана прем’єра й депутацію й дезавує пана прем’єра. Каже:
— За цю річ не ви, пане прем’єре, відповідаєте перед Рібентропом, а я! Ця річ мається цілком інакше, а це так і так. (Це я знаю від членів тої депутації, які про це з жалем оповідали.)
Пан Рогач завжди мусив був бути, коли пан прем’єр приймав знатніших гостей, він і видавав накази в імені пана прем’єра, за які цей мав опісля неприємності. Він був автором найдивовижніших вісток, які завжди з’являлися в тривожній хвилині й мали потішити. Коли ми не могли виїхати з Ужгорода задля браку тягаровиків, пан Рогач дістав із Відня вістку, що німці вислали вже 100 тягарових авт, щоб ці перевезли українців... Це він поширив у Хусті вістку в тривожній хвилинці, що міністер Ревай їде на авдієнцію до канцлера Гітлера, вже Гітлер його приймає... Або знов: ось пepeд хвилинкою телефонували йому з Берліна, що німці вислали проти мадярів 1500 літаків...
До повного образу треба додати, що він, який ні дня не служив при війську, був іменований, мабуть, підполковником Карпатської Січі і ходив в однострої із золотими вилогами, револьвером при боці і райпачем у руці. І — ніде правди діти — дівчатам дуже подобався.
Про пана Рогача оповідали мені члени одної німецької делегації, що коли прийшли до канцелярії пана прем’єра, пан Рогач привітав їх словами:
— Вер дер? — що мало, мабуть, означати: «Хто ви є?» Опісля взяв за рукав і повів їх до другого бюра, де сиділи урядовці, що вже вміли по-німецьки...
Оця річ причинилася дуже до спопуляризування нашої країни між німцями і до спопуляризування імени Рогача.
? Що робить «Вер дер»? — питали мене у Відні.
? Що робить той, що перед Рібентропом відповідає? — питали мене в Празі.
— Як я був у Хусті, спізнав Рогача, — оповідав мені один редактор заграничного часопису, — а Рогач мені сказав: — Ну так, ви є редактором, і я був редактором «Свободи» в Ужгороді. Ми колеги!
...Коли ж у Хусті зачали стріляти, Рогач кинув револьвера, кинув і райпача, дістав хворобу, яку жиди дістають із страху, й урядував у канцелярії, на якій написані два ОО...

Одного разу був я в пана прем’єра, як він передо мною й іншими скаржився, що не міг спати вночі задля неприємности, яку йому наробив його секретар, пан Рогач.
— Можу до того додати кілька слів? — спитав я. Я знав, що пан прем’єр не любить жодних зауваг, особливо не любив їх від мене.
— Прошу.
— Що не можете через своїх секретарів спати, то не винні тому ваші секретарі. Вони молоді, ще без досвіду, але винні тому ви, що їх тримаєте.
— Не маю нікого.
Я подав ім’я старшого правника, який служив колись при адміністрації, розумна людина, з великим життєвим досвідом і практикою, і з великим знанням господарських справ Карпатської України. З фаху він був адвокат.
— Емігрант! — була відповідь.
— Емігрант — значиться більше світа бачив, певніше навчився на своїх ногах стояти, а що старший, не буде робити дурниць, — пробував я витолкувати, але дарма. Емігрант — і кінець!
Але справа не була тим скінчена. Вона боліла мене й багатьох наших, які хотіли, щоб уряди були якнайліпше обсаджені, а в першу чергу уряд пана прем’єра. Річ взяли на себе люди, які сходилися щодня з паном прем’єром і які мали на нього вплив. Я сказав і своїй жінці, яка заходила часом до сестер пана прем’єра, щоб там вона при кожній нагоді говорила, що наймудрішою людиною на світі є д-р Д... По кількох тижнях ми й осягнули своє, телеграфічно покликали д-ра Д... до служби. Він не був тим вдоволений, бо, як адвокат, тратив — держава не могла йому стільки платити, скільки приносила канцелярія. Але справа вимагала того, й він згодився прийняти посаду. До кількох днів однак відкликано іменування — людина, яка збагачувалася інтервенціями в жидівських справах, а опісля торгівлею валютою, представила його, що він кацап та що він живе з жидами... За це запропонували панові прем’єрові, щоб він іменував своїм секретарем народного вчителя. Мені оповідали, що той учитель, покликаний до служби, мав заявити:
— Пане прем’єре! Коли мені скажете чистити вам підлогу або робити роботу, яку я умію, то радо буду вам служити. Секретарем вашим не буду, бо не вмію по-німецьки й на справі не розуміюся.
...Тоді ми пустили нову інтриґу, і зголосився новий кандидат, адвокат, з укінченою дипломатичною школою, людина розумна, тактовна. Його іменували рівно тиждень перед упадком Карпатської України, але зараз же один із командантів «Січі» заявив йому:
— Ми вас не знаємо, не признаємо й будемо проти вас.
— І я не знаю вас! — відповів новий секретар і вже зачиналася війна.

Люди добрі! І як могли ми утримати в руках цю державу, коли за такі прості, загальнозрозумілі речі, як те, що секретарем прем’єра мусить бути правник і вміти бодай по-німецьки, треба було аж вести війну і — її програвати?!

11. ЛЕҐЕНДИ
Щоб вище наведений приклад боротьби за посаду секретаря був зрозумілий, мушу розповісти про одну місцеву леґенду, яка постала в тому часі і яка запаморочила невинним людям голови.
Кожний час має свої леґенди про вибраність поодиноких людей чи груп, які мають спасти цілі народи, або про вибраність народів, що мають спасти цілу людськість. Одна така леґенда постала і в Карпатській Україні.
Це було переконання, що автохтони, уродженці Карпатської України, найбільш здібне, найбільш розумне, найбільш політичне вироблене з усіх українських племен і що саме цьому племені судила доля збудувати не тільки Карпатську Україну, але й перейти гори, й вибудувати велику соборну Україну...
Як зродилася ця легенда, це глибоке переконання й ця глибока віра?
Українці Карпатської України — це було щойно перше покоління, яке виступало на політичному полі, українці-емігранти — це було вже четверте покоління, яке мало вже традицію боротьби й досвід і вміло працювати. Чеським державцям не було це на руку, й вони старалися при кожній нагоді відмежувати українських емігрантів від культурної та політичної праці автохтонів. Чеські державці воліли мати діло з автохтонами, ще політично невиробленими, нерішучими, часто хиткими, боязкими.
Не без впливу був тут і давній спомин. При кінці XVIII віку мали закарпатські українці вже латинські школи, де осягали освіту рівно високу, як в інших західньоевропейських землях. В Галичині в тому часі стояло шкільництво досить низько, стояло воно низько і в Україні та в Росії. Не диво, отже, що уродженці Закарпаття, укінченці латинських шкіл, ішли учителями до Галичини, в Україну й Росію (Михайло Балудянський — ректор університету в Петербурзі, Іван Орлай — директор ніжинської гімназії, Петро Лодій — професор університету у Львові, опісля в Кракові, в Петербурзі, Іван Земанчик — професор університету у Львові та інші).
— Колись наші предки ходили за Карпати вчити українців розуму, а ми чи підемо коли, брате команданте? — питали мене пластуни в таборі.
— Колись були ваші предки розумніші латиною, тому йшли учити розуму, коли й ви будете чимось потрібним розумніші, підете й ви, і радо вас приймуть.
Чи не на весну 1938 року слухав я викладу в Ужгороді, коли прелеґент, пізніший міністер Ю. Ревай, толкував, що українці Карпатської України стали на полі культурнім, економічнім та політичнім вище за галичан, і що недалекий уже час, коли вони зачнуть в Европі заступати загальну українську справу. Я слухав цей виклад, і мені ставало соромно. Я хотів відповісти, що прелеґент не має поняття про річ, про яку говорить, але стямився: він думав на себе — посла, що це він буде заступати українську справу в Европі. Річ ставала гумористична, і я вже не промовляв. Тепер, коли ми були в Хусті, легенда про вищість українців Закарпаття росла, як Шевченкова тополя, все вгору та вгору... В Хусті доводилося мені та іншим часто почути такі перехвалки:
— Ви, українці-емігранти, будували українську державу, та не збудували, аж ми її поставили!
Або розмова в товаристві:
— За Карпатами немає жадної української інтелігенції, і нам прийдеться бути там високими урядовцями.
— Звичайно говорять, що сонце сходить зо сходу, цим разом зійде воно від нас! — говорив знов міністер Ревай.
— Ми маємо людей, яких немає в усій Україні, такий наш... і т. д., і т. д.
Оце почуття вищости, оці сни про майбутню велич і про сповнення великого завдання в майбутності казало всім місцевим дивитися на нас, емігрантів, як на нижчу породу людей, як на рабів, які вміють в урядах добре й пильно працювати, але яких не слід допускати до важних державних справ. А коли з конечности вже й допустили до якого високого місця, то він не сміє чим-будь наразити собі місцевих.
Хай це буде вияснення, чому пан міністер перекладав на секретаря пана прем’єра місцевого вчителя й чому думав, що вчитель, але місцевий, більш до того кваліфікований, як старий правник, але емігрант.

12. КАРПАТСЬКА СІЧ
За зразком німецької організації Hitlerjugend Пластовий улад і Карпатська Січ мали вести передвійськове виховання. Пластовий улад до 17 року життя, від 17 — Карпатська Січ.
Комендантом Пластового уладу вибрали молодого місцевого українця Степана Папа, почесним комендантом — мене. Я почестями не вдоволявся, а вів із Степаном Папом далі товариство. Ми зладили нові статути, зробивши Пластовий улад незалежним від празької централі товариством, поділили край на округи, настановили комендантів на округи і стали переводити реєстрацію на 1939 рік.
Ми мали співпрацювати з Карпатською Січчю, але ця співпраця якось не була в лад; йшли ми окремими дорогами, найбільш, мабуть, тому, що ми мали старе товариство з ясно означеними цілями і вже з виробленою системою праці. Січ не була ще зорганізована, щойно шукала доріг.
Писати про Карпатську Січ спомини — дуже тяжко, найбільш тому, що багацько було в ній скритого, що часто не знати було, хто за якийсь вчинок Січі був відповідальний. Моє завдання облегшує та обставина, що я не пишу історії Карпатської України, ні історії Карпатської Січі, а свої спомини — те, що я бачив, пережив, передумав.
— Де найбільше української правди в Хусті? — питав я не раз.
— Кажіть, пане професоре! — питали мене з команди Січі.
— У бувших соціалістів її нема, вони ще недавно служили іншим богам, не українським. Люди коло пана прем’єра старші, виховані в мадярському дусі, їх українська правда ще скаламучена мадярською. Найбільш української правди — в Січі.
— Браво, пане професоре, що хоч ви із старших нас признаєте! — тішився один із комендантів Січі.
— Найбільш нашої, української, правди в Січі, але ця правда ще молода, без досвіду, часто розперезана, бунтарська, отаманська! — додавав я.
На цьому своєму первісному осуді, висловлюваному нераз у Хусті, і сьогодні стою. Найбільш української правди було таки в Січі, але Січ була ще не зорганізована, розперезана, бунтарська та дурна.
Старше місцеве покоління було задуже автохтонське, задуже приросле до місцевого ґрунту. Як я вже вище згадував, це покоління не було в силі витворити досі своє власне політичне життя, а служило в чужих політичних партіях. Це старше покоління було давньою школою й родинними зв’язками ще зв’язане з мадярами і мадярською культурою, воно ще не змогло вповні жити в українському світі, думати виключно українськими категоріями. Дехто із старшого покоління перескочив до українства в останній момент, сподіваючися тепер на українстві зробити добру кар’єру.
Молоді з Карпатської Січі вносили в життя країни молоду, гарячу кров, новий розгін, беззастережне бажання служити і вмерти за Україну. Коли що було героїчне в історії Карпатської України, то це дала Карпатська Січ, і якщо в цій країні будуть співати пісні, потайки перед мадярським жандармом, то це будуть пісні про Карпатську Січ.
Це молоде покоління лучило в собі синів із різних українських земель в одну цілість, в одну громаду душ. Як сумно й не випав кінець Карпатської України, молоде покоління змило своєю кров’ю, жертвою свого життя всю ганьбу, всі гріхи всіх, здобуваючи здивуваннями подив у своїx і чужих.
— Що це ви за народ, українці, що ваша молодь, як льви, б’ється за цей шматок землі?! — питали в Хусті мадярські старшини, повернувши з бою з січовиками.
З політичних причин, від українського народу незалежних, віддано Карпатську Україну в руки Мадярщини, але жертва, яку принесла молодь Карпатської Січі в обороні цієї землі, збудила подив і змусила застановитися у тих, які її віддали:
— Чи не змарновано цього дару, цієї цінної молодої крови?!

В Карпатській Січі згуртувалося все, що було найкращого, найціннішого в Карпатській Україні і суміжних українських землях. Крім місцевих, були тут і галичани, що перейшли через гори, щоб тут служити Україні, а в разі потреби над берегами Тиси й зложити свої голови. Були тут і давні українські емігранти, що досі проживали в Празі, Відні чи в Берліні, — всі збігалися сюди до хоч і малої, але своєї рідної землі.
Своїми виступами молодь Карпатської Січі просвічувала народ, поширювала національну свідомість, своєю смертю зробила ця молодь з різних українських земель землю цю справді українською, зрошеною гарячою українською кров’ю. Це добре зрозуміли мадяри, й тому тепер вони роблять такі великі зусилля змити українську кров із цієї землі, тому такі переслідування українського елемента в Карпатській Україні. Хто цікавий, хай перегляне числа тодішньої «Нової Свободи» й знайде там багацько матеріалу про цю працю Карпатської Січі, а спеціально про цю працю окружних Січей, про відчити, концерти, академії й т. п. Хто жив тоді в Карпатській Україні, той до смерти буде пам’ятати ці величні походи з українськими прапорами, українською піснею, цей вияв життя української душі на вільній українській землі.
Те, що зробила Карпатська Січ. не зробив ніхто із старшого покоління, тому то й казав я в Хусті й кажу нині, що найбільш нашої, української, правди було таки в Карпатській Січі.

Але говорив я в Хусті і сьогодні був би несправедливий, коли б не повторив ще раз, що ця найбільша українська правда в Карпатській Україні була ще незорганізована, розперезана, отаманська й дурна!
Я вже згадував про динамізм як тезу і про знання як антитезу, які щойно у сполуці можуть дати синтез — мудрий чин. Досі говорив я про добрі сторони Карпатської Січі, які випливали з динамізму, охоти до чину, охоти й сильної волі збудувати Українську Державу. На жаль, рівнорядно з домаганням динамізму не йшло й домагання знання, фаховости. Навпаки, всяке знання, всяку фаховість часто уважали за дурну вигадку професорів чи бюрократів: а зауваги, які випливали з фаховости, уважали ледве чи не за злочин.
У всьому нашому житті має перевагу лірика. В письменстві — лірика, в політиці — лірика, а навіть і в торгівлі ще лірика. Але вертаймося до Хуста. В організації Карпатської Січі рішала не фаховість, а автохтонство й динамізм. На чолі Карпатської Січі стояв селянин із Ясіня Дмитро Климпуш; походив із національно свідомої селянської родини, яка в житті Карпатської України відіграла значну роль. Це — здається! — й була одна одинока причина, чому він став комендантом. Служив у війську ще за часу світової війни, де дістав ступінь підстаршини, отже, занизький, до того мав його він ще перед двадцятьма літами, а тому не міг мати поняття про модерне ведення військових справ. Освіти теж не мав такої, щоб дати напрямні цілокраєвій молодій організації. Мовчазний, з козацькою шапкою, довгим шликом і дивним кутасом при шлиці. На докори, що Січ не зорганізована і що він з нею не в силі дати собі раду, відповідав супокійно:
— Але ж це все ще зробиться, це все ще зробиться...
Другий комендант, Іван Роман, урядовець банку, при війську був рахунковим підстаршиною. Правда, людина працьовита, з ініціативою, але типовий український отаман із українських степів з 1919 року, працював у різних українських товариствах, але в усіх або розсварився в товаристві і виступив, або його викидали. Оця упертість і низьке військове знання були найліпші кваліфікації для українського отамана з 1919 або коменданта Січі в Хусті з 1939 року...
— Мені не наказує ні Прага, ні Волошин, а тільки команда Січі! — (а він сам був у команді...)
Третім і четвертим були д-р Степан Росоха й Іван Рогач, обидва секретарі пана прем’єра. Обидва у війську — ні день, але в Січі — старшини, мабуть, підполковники... Обидва — яскраві приклади динамізму без знання. Не треба думати, що в самому Хусті не було в тому часі військових старшин, що колись визначилися в боях за Україну і добре визначилися; не треба думати, що і в чеському війську не було добрих українців, добрих фахівців. Але система вимагала не фахівців, і тут була ахілесова п’ята того націоналізму. В Хусті була поширена фотографія чотирьох комендантів. При розгорненій мапі сидить Росоха, Климпуш і Рогач та показують пальцями по мапі; в правого боку стоїть Роман і, мабуть, апробує їхні воєнні плани. Цю фотографію дилетантської несмачної мегаломанії і нашого духового убозтва вважали за конче потрібне репродукувати в збірнику «Карпатська Україна в боротьбі», ст. 34.
Крім вище згаданих комендантів Січі, була ще й якась укрита команда, яка складалася з українців із різних українських земель. Ця команда мала, мабуть, 8 членів. У збірнику «Карпатська україна...», ст. 36, йдеться про це: «Властивою військово-вишкільною працею в Січі керував вужчий штаб, що складався з відповідних референтів». Це були здебільша колишні учасники терористичної акції в Галичині, опісля кинені на еміграцію, де покінчили або й не покінчили студії, але де здебільша тяжко бідували.
Відірвані від життя теоретики, які замість життєвого досвіду, життєвої мудрости мали в запасі безліч фраз, безліч приписів, як варити смачні обіди. Але як у практиці їх зварити й чи ті, що писали ці приписи, їх випробували й чи їли ці обіди й чи не були від них хворі, — цього ніхто не знав.
Одним із таких приписів, одною з таких безперестанно декламованих фраз була — соборність України.
— Ми одні соборники, а всі інші дрянь! Вся українська еміграція, що служить в урядах ЧСР, не соборники, а компромісовці, дрянь! Всі в Галичині — дрянь, і в Буковині — дрянь!
Одного не потребую додавати, що це не була жодна штука виголошувати палкі слова про соборність України у віденських чи празьких кав’ярнях або на зібранні в Карпатській Україні, але тяжко було бути для прикладу народним учителем у ЧСР або в Галичині чи на Буковині, добре вчити у школі, а ще знайти час вести в селі читальню чи кооперативу, вести серед тяжких обставин, вміти ці тяжкі обставини поборювати й не дати себе знеохотити. В Европі, а вже Богу дякувати і в нас, спізнали, що тип такого діяльного в щоденному житті вчителя — позитивний; тип, що тільки декламує для прикладу про соборність, а практично в житті безсилий — негативний. Ці люди попадали в гістерію перед реальними фактами життя.
Треба, щоб Карпатська Україна мала свою жандармерію, тому запропонували список, мабуть, 620 січовиків, що хотіли статися жандармами. Думали, що цих 620 людей вбере на себе жандармські однострої — проблема вже розв’язана. Практика життя вимагає, щоб кандидат на жандарма мав відповідну освіту, вислужив у війську, не був судово караний, виказався моральною поведінкою; а нарешті такий кандидат мусить перейти відповідний вишкіл і практику, які тривають кілька літ. Ці вимоги життя, ця практика держав злостили теоретиків, виводили їх із рівноваги. Вони хотіли вже сьогодні мати готову українську жандармерію, а що знаходили опір у практиці життя, то попадали в гістерію, й референта, який дав перевірити, чи кандидати відповідають приписаним вимогам, були готові і вбити — як казали — за саботаж!
Таких прикладів незнання теоретиків, що хотіли кермувати життям, можна навести більше. Особливо прикладів гістерії. Що й ці коменданти не були фахівцями у військових справах і що мало їх загалом служило у війську, мушу хоч би тому згадати, щоб їх оправдати, чому то пізніше вони, викликавши бій, самі втекли...
Оце покоління було виховане в негації до існуючих порядків, існуючих урядів у Польщі, Росії, в ЧСР; було виховане, щоб бурити існуючий державний лад. Тепер ці самі мали будувати, а це: по-перше, не відповідало їх вихованню, їх способові думання, а по-друге: вони не вміли будувати.
Це покоління було виховане в сліпій вірі, що це тільки воно в силі, що це тільки воно збудує Україну, воно — а ніхто інший. Наслідок — вся влада мусить бути в їх руках. У дальшому наведу факти, які вимовно про це свідчать. А щоб дістати владу в руки, треба робити бунт проти існуючого уряду.
Із збірника «Карпатська Україна в боротьбі» можна вибрати багацько прикладів на те, як ставилася Команда Січі до уряду. Для пр.: «Приємним навіть був цей стан в близькому та дорогому мені колі побратимів, що без вагання, всі пропозиції пана з уряду приймали дружним «Ганьба»« (75 ст.). Це були військові, що окликом «Ганьба» приймали не пропозиції, а наказ не якогось чужого, а таки свого, українського уряду!
Або на іншому місці — ст. 65: «Там була її (Летючої Естради) перша власна домівка, з якої вона не уступила мимо офіційної інтервенції поліції, ворожої постави господаря та навіть заходів впливових українських чинників». Автор споминів мав ще тільки додати: бо так нам хотілося!
А поза тією командою була ще якась команда. Подробиць не знаю, але знаю, що ця друга й третя команда була окутана якоюсь тайною, отже, була поза відповідальністю перед громадянством. Про цю річ згадую тому, що сьогодні хоче дехто всю вину за помилки в Хустi скинути виключно на автохтонів. Людей на вулиці хапали члени команди — не автохтони, а пошту ограбував перед приходом мадярів член команди, теж — не автохтон. Правда, хоч яка вона прикра, може бути одна, не дві. Загально говорили, що в цій тайній команді Січі сиділи й чужі офіцери.

13. ХАОС В ОРГАНІЗАЦІЇ СІЧІ
Нефаховість із надмірним волюнтаризмом робила те, що робиться із авто з сильним мотором, але без розумного керманича. Вона скакала на всі боки, викликала страх у людей, доки не заїхала на якусь перешкоду і не вбила всіх або більшість, що на ній їхали. То був кінець, і тільки такий кінець міг бути.
Нефахові коменданти не означили меж своєї чинности. Команда Січі втручалася до всього, всюди хотіла бути, в усіх забирати голос, всі справи вирішувати. Це був свого роду тоталізм, властиво не тоталізм, а імітація тоталізму, бо ж Січ не мала до того фахових сил. Це був другий уряд Карпатської України, який саме й тим, що був другим, вносив хаос і колотнечу.
Січ мала вести передвійськовий вишкіл.
Січ, як уже було сказано, вела працю культурного, національного й політичного освідомлення населення.
Січ бажала бути, а наприкінці й стала військовою силою — без фахових старшин.
Січ робила й службу тайної поліції, перевіряла, на якій основі й пощо до Хуста хто приїздив, особливо український емігрант, а небажаних відставляли поза границі Карпатської України, хоч його папери були всі в порядку.
Січ сповняла й функції «Второй Комісії» Петра Великого — ловила на вулиці, особливо галицьких емігрантів, і без переслуху — била й катувала. Так побили п’ять або шість емігрантів під претекстом, що це бувші соціалісти, хоч у самій Команді були бувші соціалісти, й бувші комуністи, й бувші кацапи. При цьому між іншим полагоджувалися особисті порахунки. За програний судовий процес у Празі вільно було зловити противника в Хусті й відбити йому нирки та зробити з нього каліку на все життя. Це страшні були речі, але були — у нас, у нашій Україні. Мовчати про це уважав би я за злочин.
Січ вела й промисел: команда Січі в Хусті винаймала «Січову Гостиницю», а один із комендантів ще мав фінансувати дві молочарні в Хусті...
Січ виконувала судівничу владу: січовики судили людей по селах. Сімнадцятилітні хлопці заприсягали селян і видавали присуди; Команда Січі в Хусті не уважала це за аномалію й не виступала проти цього, навпаки — хвалилася, що таких присудів видали січовики вже... п’ятсот.
Січ не була вдоволена театром «Нова Сцена» і зорганізувала, для конкуренції «Новій Сцені» — «Летючу Естраду».
Січ хотіла відіграти ролю найвищого державного контрольного уряду, втручалася до всіх державних справ, іменування урядовців і т. п.
В альманасі «Карпатська Україна в боротьбі» згадує автор на 40 ст.: «Січ вимагала (!) рівно ж передання служби безпеки в краю, це є — жандармерії та фінансової сторожі, в українські руки, бо вони були до української влади ворожі й непевні. Ці вимоги Січі не стрінули успіху». (Безперечно, було правдою, що чеська жандармерія й фінансова сторожа або деяка її частина, відносилася до українського уряду ворожо й була непевна, але було теж безперечною правдою, що український уряд та все українське громадянство знало, що в українській державі мусить бути заведена українська жандармерія й українська фінансова сторожа, але невже ж цю реформу міг був у силі і зумів би перевести комендант Клемпуш у спілці з трьома Ро?! (Роман, Росоха, Рогач). Правнича комісія уряду й відмовилася ухвалити проект закону в тому ділі.
Врешті, Команда Січі в Хусті вважала себе за найвищий ареопаг державної мудрости, за найвищого виразника українського патріотизму...
Про цю державну мудрість кілька слів.
Це загальна характеристична риса кожної молоді всякого народу, що вона негує багато з того, що зробили батьки, й думає історію від себе зачинати. Але частина молоді в Карпатській Січі й деякі коменданти тієї Січі спеціально підкреслювали, що все, що старше українське покоління перед ними зробило — ні, перед ними ніхто нічого не зробив, а всі тільки плакали, стогнали, зойкали, охкали... Щойно вони здібні до праці, до чину, щойно вони збудують Україну.
Ця молодь — з браку відповідного знання — зачинала історію від себе, а це треба сказати, що таке переконання тієї молоді було пусте й дурне.
Ми, українці — старий європейський народ, що виніс на собі всі удари Заходу, а ще більш Сходу Европи, і який в тяжких боях зі Сходом і Заходом Европи довгі віки вмів утримати в своїх руках свою самостійність. А коли в тяжких боях зі Сходом і уляг, то таки не кидав думки відбити свою самостійність і далі йшов в керваві бої. Всі віки нашої історії повні боїв, походів, кервавих змагань.
Ми, українці, — духовна одиниця, що живе з давніх-давен своїм власним життям. Збереження оцього життя було завжди найвищим ідеалом найліпших синів українського народу. Свідоцтво на це знайдемо в найдавніших княжих літописах, в «Слові о полку Ігоря», козацьких літописах, в творах Івана Вишенського і в творах сьогоднішніх синів.
Ми, українці — давний культурний нарід, що на границі Сходу й Заходу Европи творив свої духовні цінності, якими жив, в які вірив і які опісля переймали й сусідні народи.
Життєвий інтерес нинішнього українського покоління і всіх майбутніх поколінь — продовжувати цю тисячолітню боротьбу за нашу державність, за розвій нашої культури, за збе реження всіх добрих, позитивних цінностей нашої народної душі. Почуття того зв’язку з давниною накладав на кожного з нас велику відповідальність. І навпаки, коли я зачинаю історію від себе і в своїй дурноті думаю, що передо мною була одна пустеля, — я ні перед ким не відповідаю, ні чийого діла не продовжую.
І ці молоді думали, що вони нічийого діла не продовжують, а вискочили, як Паллада, з голови мудрого Зевеса.
Цей брак зв’язку з давниною й брак відповідальності перед тінями борців родив людей без коріння, гордих, зарозумілих. Коли хто раз стане на тому, що в тисячолітній історії його народу була тільки пустеля, то стає й на тому, що й побіч нього теж сама пустеля, а він стоїть сам, все знає, як ще ніхто перед ним не знав, все вміє, як ще ніхто не вмів, всім наказує, як ще ніхто розумно не наказував. З цього всього витворюються типи гордих всезнайків — у дійсності дурників, типи людей, що вже нічого не вчаться, але вміють кілька фраз із пам’яти і тими фразами хотять розв’язувати всі проблеми господарського, політичного й державного життя, типи диктаторів, які думають, що вони своїми здібностями рівні Мусоліні чи Гітлерові, всім галасливо наказують, а самі тільки тратять голови при найближчій небезпеці і... втікають.

14. КОНФЛІКТИ
Між українським громадянством та Січчю й між урядом та Січчю приходило часто до конфліктів.
Українське громадянство, особливо ті, що бачили формації Українських Січових Стрільців чи формації Січових Стрільців, домагалися, щоб Січ була ведена фахово. В людей, які бачили давні українські військові формації і які самі їх творили, викликали неграмотні надмухані без-одного-дня-у-війську полковники й підполковники пригноблююче враження, але українське громадянство, особливо українська еміграція, були відсунені на бік, як зрадники, як такі, що не «вміли» України збудувати. Аж ми покажемо! Старших відсунули не тільки автохтони з команди Січі, але й ті всі українські націоналісти, які приїхали до Хусту, не знали місцевих відносин, ні людей, ані не мали життєвого досвіду, ні знання, але які думали, ні, вони таки були того певні, що своїм динамізмом, своєю самою волею, все зможуть, все зуміють. Цим людям, старше покоління, яке пережило роки 1914-1920, було цілком непотрібне. (І справді, до роботи, яку пізніше ці виконували, старше покоління було непотрібне...)
Наша молодь зі своїм гаслом про динамізм (кулак...), з одночасним промовчанням домагання знання попадала в конфлікт із способом думання народів, проти яких воювала, притому виявляла свою нижчість, якраз тим своїм домаганням самого кулака без знання. Чехи на перше місце завжди ставили знання, мадяри теж. «Всі вчіться, всі будьте відважні! — кликав у хвилинах, коли Мадярщина була розділена між Габсбургами й Туреччиною, до мадярського народу Микола Зріній, і цей оклик і сьогодні повторюють мадяри своїй молоді. — Всі вчіться! Всі вчіться, всі будьте відважні!»
Були конфлікти між Січчю й між урядом. Уряд мав тяжке завдання. Кожна держава має свою ідею, своє визначення. Яку ідею мала Карпатська Україна, частина федерації ЧСР, в 1938-1939 році? Одна тільки могла бути: збереження і культурний та матеріальний розріст українського племени на цій горяній бідній території. В цій цілі ми мали збудувати нашу українську державу — ми її ще не були збудували, як це декому вже здавалося — ми мали забезпечити її існування й піднести її господарку, наладнати її фінанси й піднести її духову культуру. Коли зважити гірську пологу країни та її культурну відсталість — це було тяжке завдання, яке вимагало праці хоч одного покоління.
Молодь із Січі не бачила тяжкого господарського й політичного стану, а перескакувала понад ці всі справи й голосила, що йде здобувати українські землі за Карпатами. (Тут треба поставити засадниче питання, чи Карпатська Україна могла загалом бути початком відбудови Української Держави, чи тільки її завершенням? Але відповіддю на це питання ніхто собі не ламав голови).
Витворювалася подвійна ідея, чи точніше сказати б: були дві ідеї. Уряд дбав про заряд держави, про поладнання домашніх справ, а молодь із Січі легковажила собі ці всі справи, їх тяжкість та вагу, а ділила вже в прилюдних промовах сусідні держави й на їх руїнах вже будувала Україну в голосних промовах.
— Не говоріть про поділ сусідніх держав. Але це не помагало. Мов на замовлення, при найближчій нагоді виступали на прилюдних зібраннях бесідники і знов... ділили сусідів, зачинаючи війну з половиною Европи. В «Новій Свободі» та в «Наступі» з’являлися статті, які провокували Польщу та Мадярщину, писані, мов на замовлення. По кожній такій маніфестації висилали сусідні держави протестні ноти, Прага виправдувалася. За кожним разом просив прем’єр січовиків...
Коли раз говорив я про це з одним членом команди Січі, почув відповідь:
— Ви, старі, всього боїтеся. Ми нічого не боїмося!
— Утруднюєте ситуацію нашого уряду і празького уряду.
— Наш уряд вже давно треба б розігнати, від Праги треба нам відірватися,
...Ми нікого не боїмося... — і ввесь той матеріал, з яким їздив Бек до Німеччини, що Карпатська Україна — це місце заколоту, що вона загрожує мирові в середній Европі, ввесь той матеріал, на основі якого Польща й Мадярщина домагалися від Німеччини введення спільних границь, — ввесь цей матеріал подала Польщі і Мадярщині Команда Січі в Хусті. Частинно й несвідомо в своїй глупоті, а частинно улягаючи провокаторам, що були в ній. Дальший конфлікт викликала чеська справа, яка завершилася опісля у виступах проти ген. Прхали. Як представлялася чеська справа в Карпатській Україні загалом? Карпатську Україну під назвою «Підкарпатська Русь» прилучено до ЧСР в 1919 році. ЧСР мала надати Карпатській Україні автономію, але й до 1938 року її не дала. Причин, чому країна не дістала автономії, було кілька. ЧСР не мала куди діти надміру чеської інтелігенції, чеського урядництва, отже, висилала його в Карпатську Україну. Але була ще й інша причина, на яку покликувався чехословацький уряд: це побоювання, що автономія при невиробленості місцевої інтелігенції дістане... мадярський характер. Ми, бувші емігранти, тепер громадяни ЧСР, обговорюючи цю справу, завжди говорили між собою, що воліємо чеське володіння, як володіння місцевих людей, бо в чехів більше почуття справедливости. Це не тільки бувші емігранти так думали. Один місцевий священик завжди мені говорив:
— Щоб ми мали автономію, то вперед мусить у нас зродитися почуття справедливости. Найперше ця справедливість мусить зродитися там, нагорі, в капітулі, в єпископа, а звідти вона щойно зійде на місто. Сьогодні там нагорі тільки проституція, протекція й хабарництво, отже, автономії ще не буде.
При невиробленості місцевого населення було легко чехам в цій країні володіти, вони робили те, що робить кожна панівна нація, — розкладали українське населення на різні партії, висуваючи одну проти одної, і тим способом улегшували собі панування. Проти українців звернулася чеська політика особливо від 1924 року — з тієї простої причини, що українська ідея була жива, здорова й здобувала собі щораз більш і більш прихильників. Щоб ослабити українське населення, завів уряд в 1937 р. плебісцит, цебто, голосування батьків, в якій мові мають їх дітей учити в школі, по-українськи чи по-російськи? Цей плебісцит перевів уряд так, що більшість батьків нібито відповіла, що хоче навчання російською мовою, що не відповідало правді.
Це все була правда. Була правда, що чехи вели політику протиукраїнську. Але з другого боку було й те правдою, що якраз під управою ЧСР українське населення Карпатської України зачало жити своїм власним культурним та політичним життям. Було правдою, що тільки існування ЧСР уможливило розвій українства на цій території. З того випливала одна одинока консеквенція: не вважаючи на дотеперішнє, часто неприхильне відношення чехів до українців, ми мусіли з українських національних причин іти разом з чехами, а чехи з нами. Іти проти чехів — значило вести політику Польщі та Мадярщини. Це було ясне.
Це було конечне із ще інших причин. Ми не мали свого українського війська, а військо, що боронило наших границь, було спільне військо під командою чехословацьких старшин. І жандармерія була спільна — під командою чеських старшин; нарешті велике число чеського фахового урядництва працювало в наших урядах, працювало добре, працювало і з нашої конечности — ми не мали вистачального числа своїх урядовців. І фінансово ми були залежні від чехів.
Хто знає трохи історію, той знає, що з такого володіння двох народів на одній території повстають конфлікти, які доводять часто до кервавої війни й до упадку в користь третього. Це і нам грозило, тому вимогою нашої державної мудрости мало бути: не наглити до того конфлікту, а навпаки — його відсунути на дальший час, доки не виховаємо своїх старшин, свого кадру урядництва. Це все вимагало часу і — розуму. Дім поставиш за півроку, а урядовця виховуєш роками. Частину чеських урядовців передали ми були празькій владі до диспозиції, але частину ми мусили були затримати, щоб праця в урядах не стала і — щоб ці чеські урядовці нам виховали наших.
Ось приклад з практики. Реальні, з життя взяті приклади нам найліпше вказували дорогу. Подаю приклад один із тисячок. В Міністерстві шкільництва дістаю акт, який ішов із протоколу на моє бюрко... три тижні. Від директора канцелярії — чеха — жадаю вияснення.
— Пане докторе, ми працювали колись разом у Шкільному відділі в Ужгороді, і знаєте, як скоро бігли акти з протоколу на бюрка референтів. Тепер дістав я до своєї канцелярії нових 15 українців, з яких найстарший має 19 літ. Вони ще нічого не вміють, але почекайте місяць-два, я їх навчу, а тоді побачите, як знов скоро будуть акти бігати на ваше бюрко.
А зрештою при осуджуванні чесько-українських відносин не можна було поминути Києва й Праги: Києва, коли Україна озброювала чеське військо, і Прагу, коли ЧСР утримувала на студіях тисячки українських студентів-емігрантів.
Під впливом мадярської агітації були в Карпатській Україні настрої протичеські. Ці протичеські настрої опановували тепер і нашу молодь, а Команда Січі в Хусті кидала гасло: «Геть із чехами!» І Словаччина, з якої тоді проганяли чехів-урядовців, мала на це свій вплив, особливо по повстанні федерації Карпатської України з ЧСР під впливом Мадярщини зростали протичеські настрої: за всяку ціну хотіла мадярська агітація розбити українсько-чеську співпрацю, а тим самим і основу нашої державности й саму державу.
Уряд і старше українське громадянство стояли на тому, що сьогодні не бажано викликати українсько-чеський конфлікт, і що виміна чеського урядництва на українське буде тривати роками. Молодь і січовики, а особливо Команда Січі знала одне: «Геть з чехами!» Команда Січі в Хусті домагалася, щоб негайно розпустити чеську жандармерію, а на її місце поставити січовиків, щоб усунути й чеське військо, а на його місце поставити теж січовиків. За цим найбільш побивалися полковники ні-одного-дня-у-війську...
Іще одну характеристичну рису мушу піднести. Провідники молоді не любили ніяких зауваг; вони не бажали жадної опозиції, не мали відваги почути думку людей, які інакше думали, як вони, й мали інакші, часто ліпші погляди на речі, як вони. Зате, як радо приймали вони до себе — тоді й пізніше! — старі тріски або хитрунів-кон’юнктуристів! Старі тріски? Це ті із старшого громадянства, що безкритично пливуть за кожною течією. Був у моді комунізм — вони комуністи, прийшов у ЧСР до значення соціалізм — вони соціалісти. Тепер ці старі тріски припливали до націоналістів, і ті приймали їх радо, ще й тішилися. Мовляв, це для нас честь, що добродій у нас. Це підносить наш авторитет. Це саме було і з свідомими кон’юнктуристами. Я вже згадував, як ще в Ужгороді бувші соціалісти обернулися нагло в націоналістів й дістали найвищі репрезентативні місця.
Ці старі тріски запирали в собі духа, щоб ні слова не мекнути, не зрадити себе молодим. Як вірні раби служили.
— Пане раднику, то, що робите, — зле. Роздумайте це й те.
— Це правда, що це дурне, без основ, але це молоді так кажуть.
— Пане раднику, скажіть молодим, майте відвагу їм оце сказати.
— Воно так, я бачу, але знаєте, то якось ніяково й т. д., й т. д.
Пан радник має на плечах молодих робити кар’єру, тому мовчить, на все потакує, на все приплескує. Коли ж не зробить кар’єри, поплаче трохи над невдячністю молодих і — попливе далі...
Старі хитрі кон’юнктуристи — це вже щось інше. Це бувші соціал-революціонери, бувші соціал-демократи, третій Інтернаціонал — ці мають життєву практику! Вони добре бачать хиби молоді й використовують їх для себе. Особливо легковірність, безкритичність молоді. Вони знають, що крім них, є в українському громадянстві одиниці, що завжди вірно служили українській ідеї, без жодних скоків і перескоків. Цих вони вважають за своїх ворогів — і справедливо! — і проти них під’юджують молодь. В Хусті ці кон’юнктуристи завели, що Команда Січі ловила на вулиці українців і била. Проти інших писали кон’юнктуристи статті, а молоді редактори підписували, летіли доноси, інтриги.
Про це все згадую тут, говорячи про конфлікти між молоддю й старшим — чесним, ні від кого не залежним поколінням. Додам хіба ще те, що не тільки в Хусті, але і в поодиноких групах націоналістів на еміграції стояли на чолі старі кон’юктуристи. І вони боронили свої позиції інтригами, доки молодь не спізналася на них, як то кажуть: не розкусила їх. Тепер ця сама молодь, яка їх уважала за божища й їх тримала, з жалем, відразою згадує про них. Цікаво, що молодь не бачить, як сама себе цим осмішує.
(І жінки були в Команді Січі. Жінки — це родинні почування; вони бачать світ не таким, як він є, але таким, як їх серце хоче бачити. До вирішування справ політичних та військових жінки не годяться, а коли їх Команда Січі до того допустила, виходила часто гістерія, плач та думання серцем.)
Чи не найважнішим конфліктом, що був і джерелом всіх інших конфліктів, був конфлікт між місцевим (автохтонським) старшим поколінням, яке мало владу в руках, і Карпатською Січчю, в якій вели перед українські емігранти, головно галичани.
Я вже згадував, що це старше покоління було виховане в мадярській школі, ще й жило в мадярській культурі, це було — як я вже згадав — перше українське покоління тієї землі. Воно було на словах українське, але це українство було ще поверховне. Молодь була національно свідома: нація понад усе! Це покоління вже було потерпіло не раз і не два за українську національну ідею, воно було готове віддати й життя за цю ідею.
Старше покоління було компромісове. З ким то воно вже не робило компромісів! З мадярами перед 1918 роком, з чехами в часі Республіки, і знов було готове до дальших компромісів. Галицька молодь у Січі не знала місцевих відносин, ішла без компромісів, старше покоління оглядалося й на задні колеса: ану ж Карпатська Україна не утримається й повернуться мадяри? Треба було так поступати, щоб і перед мадярами бути чистим... Молодь не знала компромісів жодних, навіть тих, яких конечність випливала з обставин реального життя, з федерації з ЧСР і з сусідства з Польщею та Мадярщиною.
До конфлікту причинялося й те, що дехто із старших вів дотепер політику чисто кон’юнктуральну, приспосібну. Були одиниці ще донедавна соцдемократи, найбільші вороги націоналізму — нині в своєму націоналістичному запалі перевищали всіх своїм націоналізмом. Молоді галичани це бачили, знали, шептали собі, які то користі тягнули ці кон’юнктуристи тепер з держави. Адвокатська канцелярія й... рівночасно шефство державного бюра й... інтервенції за жидами...
Безплатні? І повен рот фраз про службу українській нації. Галицька молодь готова життя віддати за націю, а тут наставляють їй референтом, посередником між ними й між урядом такого кон’юнктуриста, який тільки те й робить, що плете фрази і збагачується. Яка молодь буде таких панів слухати? І яка була недотепність іменувати таких панів своїм повновласником?!
До того додаймо ще нерішучість і боязкість місцевого старшого покоління. Воно чуло, воно бачило, що Січ росте їм понад голови, але було безрадне. Щоб перевести реформи, не мало відваги й рішучости. Щоб терпіти далі Січ, не мало знов охоти. Отже, нічого не робило, а чекало що... воно само якось зробиться. Я чув нераз між цим старшим поколінням, як хвалили бувшого губернатора Костя Грабаря; він-то у тривожних хвилинах життя ніколи не тратив доброго гумору, а завжди говорив: «Ще так ніколи на світі не було, щоб якось воно не було». Я це нераз чув на засіданнях товариств, яким грозила повна фінансова заглада й коли треба було рішучим чином стримати руїну. «Немає чого гарячитися! Сказав же ж розумний Костуньо, наш губернатор, що ще так ніколи на світі не було, щоб якось воно не було. І тут якось воно буде...»
Я вже згадав про хиби молоді — мале знання, але це признавав і завжди буду признавати, що та молодь мала ясніше, шляхетніше почуття правди, вона була ідейніша за старше місцеве покоління. Цю молодь треба було вести, але її могли вести тільки люди рішучі, небоязкі, ідейні і — з чистими руками. Не кон’юнктуристи! Інакше — це не була б молодь!

15. ТЕРОРИСТИ
Напади на територію Карпатської України зачалися ще тоді, коли ми були в Ужгороді, цебто від половини 1938. Мадярські терористи нападали на околиці Берегова й Севлюша. Щойно ми приїхали до Хуста, як зачалися напади польських терористів на околиці Волового й Нижніх та Вишніх Верецьок. Проти мадярських терористів билася жандармерія, билося й військо.
Як мені д-р Дудикевич реферував із Волового, польські терористи говорили між народом по-українськи й голосили, що вони — українські націоналісти (?), вислані Маслосоюзом (?), то знов товариством «Просвіта» (?) зо Львова, щоб визволити Карпатську Україну з-під чеської неволі й прилучити до України (?). Закликали, отже, народ, щоб ішов враз із ними проти чехів. Розкидали теж відозви в обороні Бродія. Таборували в колибах та в опущених оборогах під полонинами і, йдучи лісовими та полонинськими стежками, нападали несподівано на різні околиці Волівщини. Інша група нападала в околицях Нижніх Верецьок.
Жандармерії на поміч стала місцева українська молодь, зорганізована в Січі. Багацько геройського оповідали мені про бої, штуку маневрування й хитрощі цих відділів.
Мабуть, у половині січня напади терористів завмерли; говорено, що їх розбили наші хлопці, то знов довідалися ми, що Німеччина вислала до Польщі протестну ноту, в якій застерігалася проти надсилки терористів і проти змагання тим способом змінити раз усталені границі. Досить, що напади терористів завмерли. Але... тим більш перебігачів із Галичини з’явилося в Хусті, в Січі... Оповідали про свої терпіння в польських тюрмах, про свої богатирські діла підчас утечі. Дуже доброго розвідного апарату було треба, щоб пересіяти цих людей, але такого апарату не було. Перевірювали тим способом, що казали... говорити «Отче наш» і вдовольнялися, — мовляв, це наш... Воно прикро про ці речі писати й виказувати, які недомагання були і в простих, ясних речах, але коли ці всі недомагання нотую, то в тій глибокій вірі, що може нам знову доведеться переживати подібні ситуації, то бажання моє, як і нас усіх, щоб ми знову не перевіряли «Отченашем» тотожности, характеру й завдання людей у часі війни.
Деяких терористів розкрито в Січі в Хусті, й вони, приперті до стіни, виспівали, що були членами терористичних виправ у Карпатську Україну і що тепер вислали їх до Січі, щоб із середини її розкласти. Мали бути гарячими українськими патріотами, мали виступати проти чехів, Польщі і проти Мадярщини та проти старшого, мало рішучого українського громадянства.
...Ідуть військові старшини, розмовляють між собою по-чеськи, як приступає до них січовик і кричить:
— Тут Карпатська Україна, ви старшини української держави й ви мусите говорити по-українськи! — У цій хвилинці дістає поличника, біжить з криком до поліцая, щоб цей вилеґітимував старшину, цей відмовляється, січовик кричить, що й поліціант зрадник — ось так зачиналися патріотичні оргії. Січовика ніхто не карає, що він втрутився не у своє діло і що спричинив небажане збіговище на вулиці, навпаки... оправдують: він робив це із святих патріотичних почувань...
Декуди пробували ці банди знищити мости, але що не мали мабуть між собою фахівців, ніде не знищили ніодного моста, хіба що тільки ушкодили, проте вбили кількох жандармів, гайників та граничних сторожів.

16. ГЕНЕРАЛ ПРХАЛА
Дня 17 січня генерал Прхала був іменований третім міністром Карпатської України.
Справа іменування третього міністра Карпатської України — глава сама для себе. Це тема для роману про те, як у маленькій країні люди, ще не зрілі до самостійного державного життя, між собою сваряться, жеруть один одного, між собою інтригують, щоб всебічно себе понизити, обезцінити і впасти, коли переможе сильніший, розумніший. Комізм чи трагіка в тім, що цій своїй боротьбі вони стараються надати ще й ідейний підклад, а коли падуть переможені, не бачать, що це сталося через глупоту та інші власні інтриги, але ще й хотять грати роль героїв.
Справа іменування третього міністра довго чекала свого полагодження. По резиґнації міністра Едмунда Бачинського місце третього міністра було вільне. Як мене інформували (а сподіваюся, що добре), празький уряд не мав причини не іменувати третього міністра-українця. Але... Перше «але» було, що міністер, який заряджував уже вісьмома міністерствами, не бажав ділитися своєю владою й тому переконував пана прем’єра, що нема ніякої причини спішитися, тим більш, що ми самі в силі зробити цю всю працю, й ми і самі справді її робимо у зразковому порядку... Пощо ж нам, отже, третього?..
Празький уряд знав про непорядки й домагався, щоб Хуст запропонував кандидата на третього міністра Карпатської України. По передуманні запропонував пан прем’єр в імені хустського уряду кандидата — Степана Клочурака, що був членом аграрної партії. Празький уряд був теж у руках аграрників, і вже Степан Клочурак мав бути іменований третім міністром Карпатської України, як тут зачався другий етап нашої державної мудрости. Наслідком різних інтриґ бувших соціалістів хустський уряд вислав до Праги нові пропозиції, чим побивав сам себе... Тепер пропонував хустський уряд трьох кандидатів; на першому місці стояв Августин Штефан, начальник Міністерства шкільництва, на другому місці — Степан Клочурак, а на третьому — Калиняк, окружний начальник у Тячеві...
Празький уряд, трохи звиклий до консеквенції, був збентежений. Кого мав тепер іменувати? Але на тому ще не був кінець. Брат міністра Юлія Ревая — пан Федір Ревай — зорганізував до Праги депутацію в імені Української Національної Ради. У склад депутації входив Федір Ревай як голова УНР, Андрій Ворон, генеральний секретар, і д-р Степан Росоха від Команди Січі. Ця депутація до краю дезавувала першу пропозицію пана прем’єра і другу кандидатуру в другій пропозиції; вона коротко заявила през. Беранові, що з Степаном Клочураком співпраця не можлива. І — поставила третю листу...
Рівночасно з тим і січовики домагалися, що третім міністром мусить бути січовик... А інша знову група інтригувала в Празі проти кандидатури начальника Міністерства шкіл — Августина Штефана...
Дня 17 січня стався реальний факт — третім міністром Карпатської України іменований генерал Прхала, міністром без портфеля.
Вістка потрясла цілим Хустом, викликала й скріпила давні протичеські настрої, кинула юрбу на вулицю. Люди тільки про те й говорили, що стався великий злочин, що чех хоче бути в нас міністром.
На що то Прага важилася! Особливо цей останній закид був з огляду на місцеві відноси насильний і характеристичний. Я вже згадував на початку цих споминів, що в тому часі наша молодь і наше громадянство — старі безкритичні тріски! — свято вірили, що ми — союзник Німеччини, й що Німеччина рішилася на велику европейську війну, щоб нам визволити Україну. Старше громадянство й молодь вірили, що на Різдвяні свята будемо у Львові, а на Великдень у Києві. На Прагу та загалом на ЧСР в нас дивилися тоді вже не з землі, не реальними очима, а згори, з висот Львова й Києва, з висот союзника великої Німеччини. Ще трохи і — виходило, що Німеччина й ми — це одно, що без нас і Німеччина нічого не вдіє. Так звисока в нас тоді дивилися на Божий світ! А тут на тобі! Маленька Прага важиться міністра нам дати! Не стерпимо!
Як у дійсности представлялася справа? Треба було спокійно з’ясувати собі справу. Отже, найперше: хто це був генерал Прхала? Це був бувший чеський легіонер у Росії. По повороті до ЧСР він був висланий на студії до військової академії в Парижі, опісля був якийсь час в Ужгороді комендантом військ Карпатської України, був жонатий з росіянкою і в Ужгороді жив з русскими, не з нами. (Особисто я його не знав, тому й не в силі подати деталей його характеру.)
Яка була причина його іменування? Тут були й могли бути всякі комбінації, а ще в Хусті, відтятому від Божого світа. Отже, перше питання: чи Німеччина знає про цей факт? Одні думали, що ЧСР була тоді така ослаблена, що без відома Німеччини не була б іменувала міністра в країні, про яку знала, що вона в сфері німецьких впливів. Інші домагалися доказів на те, що Карпатська Україна справді в сфері німецьких впливів. Про ці німецькі інтереси в Карпатській Україні говорить водно й одне молодь, але яких-будь документів з боку Німеччини не маємо. Знов інші на це питання відповідали, що Німеччина не буде ж втручатися у внутрішні справи ЧСР, а ще в таких дрібненьких та маленьких для неї ділах, як якесь там міністерство в такій маленькій країні, як Карпатська Україна.
Виринало ще й друге питання. Загально говорили, що Прага іменувала цього міністра без відома й без порозуміння з владою Карпатської України. Мені видавалося це неможливим; навпаки, думав я, що пан прем’єр і міністер Ревай були про це наперед повідомлені і погодилися, а тільки не хотіли признатися до цього перед націоналістами.
Загально говорили тоді в Хусті, що міністер-чех був тому іменований, що в нашій державі був порушений правний стан.
Що це й як це сталося? Чехи мають почуття права більш розвинене, як ми, українці. В Карпатській Україні вони, цебто, чеські урядовці, стояли на тому, що закони мусять бути шановані, правний стан збережений. У нас, українців, ще багацько анархістичного духу й багацько наших було тієї думки, що тепер настав час революції, отже, не обов’язують жодні закони, бо закони — це ми. Це було дурне, ми були тепер панівна нація, і всі існуючі закони були в нашу користь, тому мусили ми їх якнайточніше берегти і всіх змушувати до їх збереження. Мені судилося говорити з дуже високопоставленою особою Карпатської України, яка й собі була тієї думки, що в нас, тепер час революції і все можна.
— Але ж наш інтерес, щоб у нас був спокій, щоб ми нормально працювали.
Але я не міг переконати... Особливо ті, що мали низьку освіту, а займали високі урядові місця, не маючи до того відповідних кваліфікацій, були дуже за тим, щоб у нас був тепер час революції, отже — кожному вільно робити, що його широка українська душа забажає. Ліворуч, праворуч, — куди хочеш, гуляй, моя душе!
Не забуду ніколи, як одного сльотливого осіннього дня прийшов до мене до хати німець — урядовець фінансової дирекції в Хусті. Він — сирота! — думав, що я маю якісь впливи на біг державних діл, і оповідав. Шваґро міністра Ревая був колись урядовцем фінансової дирекції, але за мальверзації його викинули з уряду. Він став народним учителем, але тепер пан міністер прийняв свого шваґра знову до служби у фінансовій дирекції, зачислив йому літа учительської служби й іменував високим урядовцем.
Про цей випадок знали і в Празі; не викликав він довір’я до особи пана міністра, його урядування та його господарки. (Я не пишу скандалістики, й тому не нотую тих усіх дальших вісток про урядування шваґра пана міністра, ні різних інших вісток, які в зв’язку з цим закидали панові міністрові.) Досить, що в наслідок таких саме фактів пан міністер не міг собі здобути довір’я ні в Хусті, ні в Празі.
Без огляду на народність.
Іще один факт. Команда Карпатської Січі вела свою власну політику. І Прага, й український уряд у Хусті. Але це не зобов’язувало Команду Січі. Один з комендантів Січі — галичанин — зорганізував у Севлюші похід, повів його під польський консулят, де молодь вибила шиби. На протести Польщі мусила Прага відповідати, місцева влада в Хусті не була в силі винного знайти... (А був це, здається, провокатор!)
На ці всі і їм подібні факти празький уряд, який досі не іменував третього міністра через часті зміни листи кандидатів самим таки хустським урядом та через усякі інтриги — тепер іменує міністром генерала Прхалу. Найважнішою причиною тієї номінації було, що влада в Хусті була заслаба та без енергії толерувала всякі неправильності та вибрики... Це все було сумне, дуже сумне для нас, українців, але воно було, і цього ніяк не злижеш.
...Директор поліції, що не знав законів та приписів, відібрав концесію власникові кав’ярні «Корона» й надав нову концесію на ведення тієї кав’ярні Команді Січі, хоч це не була його компетенція... Команда Січі ловила людей, затягала їх до Команди й била...
— Вас, українців, ловлять і б’ють. Але ми, чехи, не позволимо себе бити, тому й постаралися, щоб був міністром чех, енергійна людина, що раз заведе тут лад, — говорив мені радник П.
Заки змалюю дальший розвій подій, зв’язаних з іменуванням генерала Прхали, мушу в імені правди ще одно сконстатувати.
Як вже говорено вище, відносини в Карпатській Україні не були упорядковані, особливо два джерела хаосу треба було зоперувати. Це хаос, спричинений Командою Січі, і хаос, спричинений міністром Реваєм. Коли місцевий уряд не мав для того сильної руки, кожному ясно, що це — в федеративній державі! — мусила зробити Прага. Це була конечна логіка подій.
Але тепер питання: чи тим, що мав зробити лад, мусив бути генерал Прхала? Відповідь тут тільки одна: іменуванням генерала Прхали третім міністром Карпатської України зробив тодішній празький уряд неполітичний, фатальний крок, що опісля спричинив нам стільки нещасть.
Перебуваючи в Ужгороді, жив генерал Прхала головно з польським консулом і з емігрантами-кацапами, українці для нього не існували, тому й мав він славу русофіла й полонофіла. Його іменувати міністром Карпатської України — значилося кинути червону плахту в напружені відносини, в країну національно молоду, тим самим національно переніжнену.
— Русофіл, приятель поляків, став у нас міністром! — було гасло, відразу проти нього кинене.
— Чех у нас міністром! — було друге гасло, що зворохобило країну.
Була біда, що ці протичеські гасла із сторони українців сходилися й добре римувалися із такими самими гаслами мадярськими й польськими. Тут вже нічого не помагали демагогічні окрики, ні гістерія, ні кулак — тут треба було мати хоча б дрібку політичного розуму.

Дальший перебіг подій був ось такий.
Проти генерала Прхали зараз відбулися протестаційні зібрання, найперше в самому Хусті — великий маніфестаціний похід. Було характеристично, що проти генерала повстали в першу чергу ті, проти яких він був висланий. Міністер Юлій Ревай не міг сам анґажуватися, зате його брат Федір, директор державної друкарні, голова Української Національної Ради, виступив проти нового міністра. Ця Рада вважалася за найвищий державний контрольний уряд, але до виконання цих функцій прямо не мала ні інтелігенції, ні думки, ні знання. Та цю саме функцію думала виконувати й Команда Карпатської Січі; через те, що Українська Національна Рада була в руках бувших соціалістів, повстала між обома інституціями конкуренція, а то й боротьба. Одні одних хотіли розв’язати. Але тепер пан Федір Ревай став в імені Української Національної Ради побіч Січі до бою.
До бою стала й Команда Січі — і проти неї був висланий генерал. Обидві інституції, які досі ворогували між собою, стали тепер в одному ряді.
Похід і маніфестація в Хусті мали характер протичеський. Я вже згадував, що протичеську й протиукраїнську політику вели мадярські партії, підтримувані й утримувані Будапештом, цю політику вели й терористи, вислані з Польщі. Ця протичеська і протиукраїнська агітація змоглася тепер, по утворенні федерації, по повстанні федеративної Карпатської України. Про висилку терористів я вже згадував, їх зліквідували, проте тепер зачали літати по цілій країні летючки протичеські й протиукраїнські, з великими обіцянками добробуту, коли країна вернеться під мадярське володіння. Не треба було бути великим політиком, щоб спізнати, що є в інтересі нашому, а що в мадярському й польському. Тим часом тепер, коли вийшла справа з генералом Прхалою, Українська Національна Рада і Команда Січі — дві організації, які хотіли бути виразниками і викладачами державної мудрости, замість не неґувати право Праги завести лад у спільних фінансах, але домагатися іменування нового міністра, що не мав би слави русофіла й полонофіла — вдарили в тони мадярської й польської політики проти чехів і проти самої федерації.
Похід і маніфестація в Хусті — хоч і скликані наборзі — згуртували багацько людей, але тут треба додати, що Хуст і околиця були колись доменою партії Куртяка, а пізніше Бродія. Тут треба згадати, що місцевий парох виголошував і за нашої влади в церкві протидержавні проповіді, що в часі Різдва виголосив він проповідь, в якій сказав, що нам треба б сьогодні радуватися, але ми не маємо чого, бо впали на нас великі нещастя за наші гріхи, та вірмо, що Бог змилосердиться над нами й пришле нам скоро зміну на ліпше... (Його не ув’язнили з причини доброти пана прем’єра). Агітація в Хусті проти нашої держави і проти чехів і без нас ішла, отже, урядити протичеський похід і протичеську маніфестацію в Хусті було дуже легко. Не потребую згадувати, що така маніфестація була — на велику радість і втіху мадярам і полякам.
У часі маніфестації — промови. Між іншими виголосив промову і голова Української Національної Ради Федір Ревай. Сказав, що іменування міністра чеха — це провокація, що Німеччина на це ніколи не погодиться, що проти міністра-чеха мусить повстати цілий нарід. І зазивав до того повстання: ген. Прхала стане міністром тільки по наших трупах.
Похід пішов і під уряд прем’єра; на балкон вийшов пан прем’єр. Поступовання Праги, яка іменувала генерала Прхалу міністром, назвав пан прем’єр — перфідією.
Я й багацько з нас не були в курсі справ і не знали залаштункових історій, та все-таки мені видавалося неможливим, щоб Прага іменувала міністра Карпатської України, не порозумівшися вперед з урядом тієї ж Карпатської України. Це було неможливе. За цією справою я слідив і пізніше довідався в Празі ось що. Ще в грудні минулого року була делегація Української Національної Ради в Празі, в німецького посла Генке, на чолі депутації був Федір Ревай. Старим звичаєм і відповідно до способу свого думання предкладала депутація фантастичні господарські плани і скаржилася на брак грошей... Було б добре, коли б так Німеччина дала кілька соток мільйонів на розбудову Карпатської України... Німецький посол мав одначе добpi інформації про брак фаховости у веденні фінансів і господарки Карпатської України і про хаос, тим спричинений, і порадив, як розумна, до того щира людина, яка хотіла ще й реально допомогти. Сказав:
— Панове, візьміть собі чеха-фахівця на міністра фінансів, і він вас витягне з біди.
Тієї поради не тільки ніхто не послухав, але й про пораду німецького посла в Празі ніхто не згадував у Хусті, — бережено її в тайні. Я довідався далі ще про одну річ: кілька днів перед іменуванням нового міністра покликав, по довших переговорах з міністром Реваєм, предсідник тодішньої влади, Беран, пана прем’єра Волошина до себе. День перед авдієнцією повідомлено пана прем’єра, про що з ним будуть переговорювати. Дві були справи. Перша — справа випущення бувшого прем’єра Андрія Бродія на волю, друга — чи пан прем’єр Волошин годиться на іменування третього міністра чеха.
— Цей міністер-чех і улегшить вашу працю, бо ви, пане прем’єре, не в силі дати собі ради й завести цілковитий лад. Він і візьме ввесь одіум на себе. Чи годитеся?
Пан прем’єр мав відповісти:
— Айно, але відповідальність за це берете ви на себе.
— Беру! — мав відповісти Беран.
Три дні по цій розмові іменував президент ЧСР генерала Прхалу міністром Карпатської України. Прем’єр Волошин говорив опісля, що згоди на іменування Прхали не дав, а прем’єр Беран розумів знов, що дав. Як там було точно, викаже пізніший час і відповідні документи, коли будуть опубліковані. На всякий випадок сьогодні вже мусимо сконстатувати те, що іменування нового міністра не було таке нагле, як це говорили; навпаки — річ була обговорена. Мусимо й те піднести, що на іменування міністра-чеха була дана згода. А далі ще одно: неправдоподібним мусить видатися кожному, щоб при розмові з прем’єром Бераном не був запитався міністер Ревай або прем’єр Волошин, хто саме буде тим третім міністром? Отже — ? З прикрістю приходиться сказати, що люди, які самі відкрили своєю недотепністю ворота міністрові чехові, які заздалегідь дали на це свою згоду, які знали, що й німці їм радили взяти міністра-чеха — не мали опісля мужеської відваги признатися до того. Не мали мужеської відваги взяти за це, що сталося, відповідальність на себе. Це з прикрістю приходиться зазначити, але зазначити треба.
Треба, отже, сконстатувати такий факт: молодь вірила, що справді генерал Прхала стався міністром, упавши з неба, без нічийого відома, без нічиєї згоди. І билася проти нього. Було підозріння, що ті, які на його іменування погодилися, в ділі його іменування в Празі переговорювали, — що ті тепер заохочували молодь до бою... Замість сказати: «Ми проти того іменування безсилі за наші прогрішенія…» — сказали: «Ми про це іменування нічого не знаємо...» — і підбурювали.
Вслід за цим по цілому краї відбулися протестаційні зібрання проти нового міністра. На цих всіх зібраннях не говорили, хто це завинив, що не українець був іменований третім міністром Карпатської України. На цих зібраннях не говорили, що це самі проти себе інтригували в Празі, щоб цей чи той не був іменований третім міністром, і тим самі себе понизили. На цих зібраннях не говорили й про те, як то мальверзанти ставали високими урядовцями фінансової дирекції тільки тому, що мали щастя бути шваґрами пана міністра. На цих зібраннях не говорили теж про хаос в урядах під управою пана міністра Ревая.
Про багацько річей там не говорили, а все убрали в національну ідею.
Я професор і знаю, як то часто учень провалюється через своє лінивство, але завжди він каже, що це переслідує його учитель за те чи за це. Я знав директора горожанської школи в Карпатській Україні, що дефравдував гроші, фальшував чеки, що був такий здібний, що навіть украв у товариша, директора школи в Тур’я-Реметах, свиню. Коли його за це карали й скинули з директорства, а опісля переводили з місця на місце, то він, виступаючи прилюдно, бився в груди й казав: «Ось бачите, як я терплю за нашу високу українську ідею!» Так самісінько й тепер поступали ті, що хотіли себе називати державними мужами. Ввесь програний спір за володіння фінансами Карпатської України — перекинули тепер на святу українську ідею.
Маніфестації проти генерала дістали протичеський характер. І мадяри брали в них дуже радо участь. «Нова Свобода» була повна статей, яких титули вже вимовно говорили про їх зміст: «Чех міністром в КУ не буде!», «Генерала Прхалу не знаємо й не признаємо!», «Проч з міністром чехом!», «Рішучо протестуємо!», «Від нашої влади домагаємося рішучости!», «Ніодин день чех не буде в нас міністром!» і т. д., і т. д.
До німецького посла в Празі й до Берліна йшли депеші з протестами...
Свідома українська інтелігенція, в якої в політиці грає роль розум, розвага та загальне добро, а не гістеричні почування й особиста справа, стояла як вкопана, бачучи, що УНР і команда Січі ведуть політику сусідніх держав — Польщі і Мадярщини, що йшли на наше знищення. Але говорити в цій справі не було з ким. Якось тоді став я говорити з начальним редактором «Нової Свободи» в цій справі, та він не дав сказати й слова, а став прилюдно ви крикувати, як я загалом смію боронити чехів і генерала Прхалу, a наступного дня з’явилася в «Новій Свободі» осторога. Мовляв, деякі наші високі урядовці важаться ставати в обороні чехів і генерала Прхали, — остерігаємо їх, що небаром і вони вилетять за цим генералом з нашої землі...
В ніч з 3 на 4 лютого 1939 викрали Січовики із складу державної жандармерії зброю (на авті поліції...). Вони вже перед тим домагалися для себе зброї, але уряд відмовлявся видати, тому що мав свою поліцію, жандармерію й військо і що цій фаховій, зорганізованій силі більш довіряв, як Січі. Були й добре умотивовані підозріння, а то казали, що були й докази, що між січовиками були й провокатори сусідніх держав. А ще — знов дуже прикра справа! — уряд мав точні відомості, що дня 19 січня відбулася тайна нарада в кімнаті ч. 8 Січової Гостиниці, на якій вирішили українці-емігранти, що належали до тайної Команди Січі, зробити державний переворот. Вони нарікали, що міністр Ревай і прем’єр Волошин замало енергійно виступили проти генерала Прхали, тому хотіли їх обох і ще багатьох інших людей усунути та проголосити свою диктатуру. Без проливу крови при тому не мало обійтися. Уряд уважав цю змову за дитячу забавку й не поставив нікого під суд, але зброї січовикам не хотів видати. (З боку націоналістів заперечували опісля, що така нарада дня 19 січня мала місце. На жаль, існує список осіб, що брали участь у цій нараді, і ім’я того, хто це все доніс урядові. А нарешті існує альманах «Карпатська Україна в боротьбі», з якого я вище наводив приклади самоволі, непослуху й бунту. Коли кому треба, може цих прикладів вибрати собі більше з вищенаведеного збірника...)
Викрадену зброю — було щось 60 крісів — мусили січовики віддати. Винних не покарав ніхто; один високопоставлений муж, недавно ще неприятель Січі, а тепер її гарячий протектор, боронив Січ, що це властиво винна жандармерія, яка не стерегла вночі складу зброї в будинку пана прем’єра...
В зв’язку з тим опісля уряд змінив коменданта жандармерії, усунув полковника Віта, який домагався заведення порядку і мав конфлікти із Січчю. На його місце реактивували ще перед кільканадцятьма роками спенсіонованого сотника піхоти Ваху, надавши йому ступінь підполковника.
(Ваха був словак, оженений з кузинкою Волошина, перед тим нераз висловлювався ворожо проти українців, спенсіонований був директором асекураційного товариства «Бескид», яке вів зразково.)
Команда Січі була не в силі завалити генерала Прхалу легальною дорогою — на протести Німеччина мовчала... Тож рішилися його зловити.
Коли генерал мав переїздити через Сваляву, видала команда Січі в Хусті команді Січі у Сваляві наказ: «Генерала Прхалу зловити, обеззброїти й відставити до Хуста!» Цього наказу не можна було виконати, бо ж у Сваляві не мали січовики зброї, а, крім цього, хтось із команди Січі в Хусті передав скорше цей наказ генералові, який мав добру розвідку і в команді Січі...

По короткому побуті генерал Прхала виїхав із Хуста. Причина виїзду була та, що для нього не було жодної праці, й він не дістав жодного портфеля. Як перед тим: для третього міністра не було праці, бо другий був у силі сам усе зробити...
— А видите, що наш крик поміг, генерал настрашився і втік! — кричав до мене один із комендантів Січі.
Але генерал незабаром вернувся. І знов крик, генерал знов від’їхав, і знов радість, що ми таки виграли справу. В дійсності Прхала таки був міністром і урядував.
Яка була його програма? Коли Прхала жив в Ужгороді, приятелював з русскими, тепер заявив своїм урядовцям і представникам уряду, що буде працювати в українському дусі, по лінії інтересів Карпатської України*. Як міністер внутрішніх справ передав усе урядування в руки українця д-ра Отта Павлюха. Заявив, що до справи виборів, які зближалися, не втручається. Коли перед виборами видала Чеська Національна Рада відозву до чехів, щоб голосували на одиноку листу Українського Народного Об’єднання, то й генерал Прхала підписав ту листу. Для заведення ладу в господарських і фінансових справах привіз із собою кількох фахівців. Щодо Січі, то його проект був, щоб Січ переорганізувати на військовий лад, мали це зробити українці-фахівці. Галичан, які прийшли до Січі з Галичини, й тих українців-емігрантів, які приїхали з Праги й не мали чехословацького громадянства, хотів усунути із Січі й вислати до Німеччини, до робітничих таборів.
У справі тієї реорганізації покликав січовиків до себе, але комендант Роман відповів:
— Не піду, хай Прхала прийде до мене, до Команди.
Опісля викликала була Президія Міністерства внутрішніх справ, до якої ресорту належала Карпатська Січ, щоб коменданти прийшли до Президії для переговорів, але ніхто не прийшов.
Сторонній людині, не втаємниченій в усі ці залаштункові справи, тяжко було зорієнтуватися в цьому бою між Січчю й міністром Прхалою і — урядом Карпатської України. Цей уряд мав вже досить хаосу, викликаного Командою Січі в Хусті і в справі реорганізації Січі стояв по боці генерала Прхали, чи ліпше сказано: програма генерала Прхали й уряду — була одна. Це все викликало хаос у думках пересічного громадянина. Одні українці стояли по боці Січі, апробуючи її становище, що вона одна стала принципово проти чеха; інші закидали Січі, що вона взялася не до своєї речі й веде політику розкладу враз із сусідніми державами. Замість цього вона повинна прийняти до себе фахових старшин і дати себе перемінити в правильну військову силу. Коли Січ не хотіла, щоб це зробив міністер Прхала, то сама мала себе переорганізувати. А замість цього й далі були комендантами в Січі люди без військової освіти або люди, що жодного дня не служили у війську, а були полковниками...
У кожному разі справа міністра Прхали викликала хаос, внутрішню боротьбу й відвертала увагу людей від праці. Навіть ті чехи-урядовці, які досі щиро працювали в бюрах, стали лагодитися до від’їзду. Серед цих відносин було тяжко їм працювати. Правда, ніхто з нас у Хусті не знав тоді того, що вже в тому часі була вирішена доля Карпатської України — вона була призначена Мадярщині. Чи Українське Народне Об’єднання й Команда Січі не під впливом чужих викликали ці непорозуміння й хаос?!
17. ВИБОРИ
Дня 12 лютого відбулися вибори до сойму Карпатської України. Листа була одна. Як уже згадав я, й Чеська Народна Рада зазивала чехів, щоб голосували на українську листу, жиди — за Мадярщини мадярони, за ЧСР домагалися для своїх дітей чеських шкіл, у Карпатській Україні одною лавою віддавали свої голоси на українську листу.
Про вибори, їх перебіг та значення з’явилося багацько статей у різних тодішніх часописах; найкраща й найбільш вичерплива була стаття в «Ділі» Романа Голіяна, з якої наводжу більшу частину.
...Останні місяці після перевороту розбурхали тут національну українську стихію, дали виплисти їй наверх, промовити, заманіфестувати, пірнути у вир державотворчої праці все глибше і все сильніше. Але стихія далеко ще не обіймала всієї етнічної маси. Так принайменше видавалося. Маніфестували містечка і села, де вдалось закріпитися українській культурно-просвітній думці (і то не в цілості), наверталися нерішені, декларувалися ті, що розуміли правду свого українського походження, але кон’юнктурально робились «невтральними», вірними «русинами Подкарпатской Руси». Але далекі села, Верховина, Свалявщина, Мараморощина. Сотні москвофільських і мадяронських башт Фенцика і Бродія...
...В чеських урядових колах у Празі сподівалися яких 45% «за» і то не без деяких виборчих «коректур» (таких звичайних і самозрозумілих нині в Европі); москвофільські й мадярські кола навіть цього не давали. Не диво, що президент Гаха запитав одверто міністра Ревая:
— А що буде, як дістанете при виборах лише 40% голосів, бо маємо такі певні вісті з Закарпаття?
Міністр Ревай відповів, що сподівається найменше 75%. Мадярська пропаганда за кордоном працювала повною парою, вісті про нечуваний виборчий терор у Карпатській Україні, про побивання людей, масові арештування і т. п. доходили до всіх інформаційних пресових бюр Европи й Америки. Це мав нагоду ваш кореспондент особисто ствердити, прислухаючись до найнеімовірніших розмов представників великої закордонної преси, що у виборчому тижні масово з’їхалися до Хуста. Було їх понад двадцять, деякі із спеціяльними перекладчиками, що їх найняли собі й привезли із закордону. Об’їздили вони своїми й нанятими автами ввесь край, придивлялися, говорили з населенням, фотографували.
Тут розуміли очевидно прекрасно, що це не тільки преса. Що це також політична інформація великодержав, для яких зактуалізована українська проблема в Европі не обмежується і не кінчиться на... Карпатській Україні. Вслід за цим начальник Пресового Бюра Карпатської України д-р Комаринський не клав межі своїй ввічливості та готовості помогти, інформувати, облегшувати. Чужинецьких журналістів видно було всюди, на кожному кроці, в кожному місці. Всі вони укладали свої маршрути самі за своїми інформаціями й за своїми вказівками.
З такою прогулькою вибрався ваш кореспондент у навечер’я виборів, у суботу 11 ц. м. Дорога вела через Сокирницю, Салдобош, Буштино, Вонігово, Тереблю, опісля через Тячів, Бедевлю, Тересву, Терново, Нересницю, Вільхівці, Няґово.
Враження було несподіване, незабріханоясне, сильне, переконливе.
Була вже ніч, коли ми переїздили згаданими селами. Надворі бушувала непогода, падав сніг з дощем, було сиро і холодно.
Вже на передмісті Хусту вдарила нас крізь мряку заграва ватри. Одна, друга, третя... Не тільки січовики на верхівлях гір, але в кожному селі розпалила молодь «вогні свободи». І походи. Всюди, куди ми переїздили, зустрічали ще святочні походи з лямпіонами, смолоскипами, а то й з музикою. В темну ніч била вгору переможна українська пісня, маширували лави двигненого стихійно селянства. Похід ішов або вертався вже від ватри, що розгорілася десь на горі під селом, від тої ватри, що стала кульмінаційною точкою нічної маніфестації. Коло ватри збиралися люди у святочному настрою, слухали промов своїх сільських провідників, відспівували національний гімн: «Ще не вмерла»... і серед пісень, здебільша стрілецьких, наново формували похід. Ішли дівчата, хлопці, поважні господарі, навіть дідусі й бабки. Всі святочно одягнені, якісь розрадувані, захоплені. Ні сніг з дощем, ні дошкульна студінь не могли спинити їхніх маніфестаційних виявів.
І не один з нас, наслухавшися закордонних мадярських радіопередач та начитавшися тенденційно зредагованих пресових телеграм, мимохіть оглядався за січовими «терористами», що з добутим револьвером... виганяють людей на маніфестацію. А люди з ненавистю в серці, з тугою за мадярами у грудях ідуть, плачучи...
Так вірять ще нині в Будапешті, але ми повірити не могли, бо не бачили ні січовиків з револьверами, ні заплаканих, стероризованих селян. Зате всюди, де ми переїздили або зупинювали авто, зустрічали нас радісні і піднесені вгору обличчя:
— Слава Україні!
Що більш: в Буштині бачили ми в рядах походу кілька рядів... жидів: старих і молодих, пейсатих і бородатих, з лямпіонами, що підносили вгору руку й заєдно гукали:
— Слава Україні!
Очевидно, сенсація для закордонних журналістів величезна. Для нас — річ зрозуміла: жидів завів у ряди маніфестантів трагізм їхнього положення в Европі, зокрема в Мадярщині, де протижидівські закони з дня на день загострюють, і в парі з цим тривожна віра, що в українській державі їм пощастить. Бо Карпатська Україна, одинока з потрійної федерації, що донині не видала протижидівських законів. Фактом є, що карпатоукраїнські жиди із завзятих донедавна мадяронів зробилися нині не менш завзятими українофілами, українськими патріотами з простої калькуляції самозбереження.
Поминаючи вище наведений факт виборчої солідарности, що його зрештою масово виконали жиди у всіх місцевостях Карпатської України, мушу ствердити, що виборча активність карпатоукраїнського села заімпонувала всім. Вибори, що відбулися в неділю із своїм 92,40 процентовим ефектом «за», з 243832 голосами за Українським Народним Об’єднанням проти 20065 голосів ірреденти і неважних — не переходили, як звичайна виборча формальність, підсилювана, як звичайно дотепер, корупцією, виборчою ковбасою й горілкою (продажа алькоголю була в обидвох днях заборонена), але як справжнє народне свято. Це святкування було таке маєстатичне, таке стихійне, таке щиро-радісне, що всі ми не могли напросто дати віри очам. Особливо ті, що знали цю країну з давнішого часу. Якась незбагнута містерія майже наглого, свідомого національного самопізнання стряснула цими масами, розплющила їм очі, кинула в обійми брата братові. Слово й поняття «Україна» — стали об’явленням, великою й такою простою правдою, вірою і надією. Ваш кореспондент бачив у дні виборів разом з усіма іншими кореспондентами в різних місцевостях Карпатської України хід виборчої акції. Вечером і другого дня обмінювався з іншими товаришами, що їздили в інші виборчі округи. Погляди були однозгідні — вибори переведено зразково з повним збереженням ладу і спокою, без сліду будь-якого тероризування населення. Міркуючи з ходу маніфестацій, без яких не обійшлася жодна місцевість, і з настроїв населення — вислід виборів був зовсім логічний і зрозумілий.
Попробуймо все ж прослідити тайну цього величезного виборчого успіху.
Головну ролю відіграла в цьому, безумовно, пропаганда. Виконувана майже всіма силами українського громадянства міста й села, прийняла в останніх передвиборчих тижнях просто фантастичний характер.
День у день виїздила на села вся свідома українська молодь, старша інтелігенція всіх професій, державні службовці після закінчення праці в установах, коротко — все, що думало й відчувало по-українськи. Величезні заслуги поклало учительство, ще більші — організації «Січі» на місцях.
Виборчі віча здебільшого не були вічами, але популярними викладами до зову крови, криком совісти і серця, світлом у темряві, що росло, кріпшало, аж охопило все і перемогло.
Очевидно, що великою допомогою в цій акції була свобода агітації. Далі допомогли українській виборчій справі також самі мадяри. Вістки про тяжке господарське положення села і міста в окупованій мадярами області дійшли нині до всіх куточків Карпатської України. Так само знають люди від утікачів про тяжкі побої українських селян мадярськими жандармами, про заборону й погорду до їхньої народної мови (без огляду на те, чи звати її українською, руською), мадяризацію назв і всього публічного життя. Далі: нечувано брехлива пропаганда мадярського радіо. А чей же те радіо говорить про речі, які кожний може перевірити на місці, яких брехливість лежить, як на долоні. Писали ми вже давніше, що до Мадярщини нема тяги тут не тільки серед українського населення, але й серед самих таки місцевих мядярів. У цих останніх, безперечно добрих мадярських патріотів, рішають у цьому випадку господарські мотиви, справа прожитку і заробітку, яка наглядно стоїть краще в республіках федерації, ніж у Мадярщині. Такий, наприклад, випадок, що в Мукачеві розписали конкурс на посаду податкового екзекутора, на яку зголосилося 40 інтелігентів, у цьому числі аж... чотири адвокати, говорять більше, як цілі томи мадярської ревіндикаційної пропаганди. Втікачі, які майже щодня переходять на цей бік, також не причиняються до сформування промадярської орієнтації.
Всі наведені моменти допомогли до перемоги, яка, об’єктивно беручи, зовсім зрозуміла. Вони спричинили, що у 187 місцевостях замаяли білі прапори — знак 98-відсоткової перемоги, при чому найзамітніше те, що більшість із них замаяла саме уздовж кордонів Карпатської України.
Своє переконано українське обличчя виявила Карпатська Україна — вповні.*
(«Діло» з 23 лютого 1939 р.).
18. ЗРАДЖЕНА
ТАЙНА
Коли дня 7 березня вертався я по другій годині з бюра додому, покликав мене через вікно з Президії Міністерства внутрішніх справ д-р Дудикевич, адвокат з Волового. Коли я зайшов до Президії, спитав він мене:
— А може, ти що знаєш про таку річ? — і оповів, що Команда Січі видала тайний наказ. Цей наказ привезла до Волового якась пані. В наказі було, щоб Окружна Команда Січі у Воловому роззброїла війська й жандармерію. Наказ ніким не був підписаний. Про цей наказ мабуть вже скоріш знала команда війська, заки він ще й дійшов до Волового, бо вже день перед тим казала команда військ перенести муніцію і зброю з приватного дому до судових арештів, де була висока огорожа, а теж вже попереднього дня цілий день військо мало поготівля.
— Мене питали з Команди Січі, що їм робити. Січ у Воловому має два кріси й кілька револьверів. Хто це хоче кинути цих дітей на військо й жандармерію? Яка ідея того? Може, хоча ти знаєш щось про ідіотично-злочинні плани цих биків-провокаторів?
Шеф Президії МВС, який вів це міністерство, сказав нам обом, що вже попереднього (6. III) дня кликав його до себе міністер Прхала й показав йому цей самий наказ, виданий Командою Січі в Хусті. Міністер питав, чи Міністерство внутрішніх справ знає що-будь про цей наказ, і що це все має означати?
На жаль, я не міг дати про цю справу жодного вияснення.
— Це дуже прикро, що міністер Прхала вже має цей наказ у своїй руці, а ти, шеф Міністерства ВС, не тільки не маєш цього наказу, а й загалом не знаєш, що діється в Команді Січі.
— Він прийшов сюди й застав уже готову, добре зорганізовану військову розвідку, якої ми не маємо. Я хотів цій комедії зробити кінець, але пан прем’єр противиться всяким рішучим крокам, тому я вже вніс свою димісію. В такому хаосі неможливо працювати й нести відповідальність.
Ми всі три в тому були згідні, що такий стан безвідповідального, провокативного командування Команди Січі і такий стан толерування всякого злочину не може довго тривати. Ми всі три побоювалися ось чого: що міністер Прхала не допустить, щоб Січ роззброїла військо, а змасакрує Січ, розв’яже її, а з нею разом упаде й наш уряд, який виявив свою повну безсильність і нездібність до праці, а буде поставлений новий уряд, в якому може бути вже й два міністри чехи. Ми не виключали й тієї комбінації, що пан прем’єр таки прийде до переконання, що треба буде зробити порядок із Січчю, а цей порядок схоче зробити з міністром Прхалою, чим пошкодить свою популярність — міг же ж зробити порядок сам, заки Січ не виросла йому понад голову.
Різне ми говорили, та все було не веселе, а пригноблююче. Д-р Павлюх відмовлявся від усякої праці, вже внісши резиґнацію.
Увечері того дня зайшов я до кав’ярні, де приходили і з Команди Січі. В новому числі «Нової Свободи» була вступна стаття Івана Рогача, яку я перечитав з великим омерзінням — автор говорив про мегаломанію чехів і кінчив, що чехи нам уже так допекли, що ми готові сказати, що волимо ярмо польське або й мадярське, як чеське.
Я стрінув автора.
— Мадяри вам уже виплатили гонорар за вашу статтю? — питав я.
— Який гонорар? За яку статтю?
— Що ставите володіння мадярське, польське й чеське на рівні.
— Кожне ярмо — це ярмо.
— Але в чеському ярмі ми маємо Карпатську Україну, а в мадярському буде наше слово, наша культура зрівняні із землею. Як можна такі безвідповідальні, злочинні речі писати? В державі, де є порядок, стаття мала бути сконфіскована, а ви поставлені під суд. Вам належиться кулька в лоб за таку статтю!
— Я маю важні державні діла полагодити і не маю часу з вами говорити. Моє поважання! — і він мене кинув серед залу.
Я мав нагоду в житті з різними людьми говорити, але тон, яким мені мій співбесідник сказав, що має важні державні діла полагодити, то був тон, що його я ніколи в житті не чув — хіба на сцені з уст Хлєстакова, коли він говорить, що за ним посилав цар 30000 кур’єрів... у важних державних ділах.
Але вже по кількох хвилинках він присів до мене.
— Перепрошую, я був розхвильований.
— Хто належить до Команди Січі, хто за неї відповідає?
— Я.
— І ще хто?
— Ну, є й інші, є цей і той.
— Ви? І ви відповідаєте за неї?
— Відповідаю.
Я переповів, що чув сьогодні в міністерстві. Яка ціль того всього? На нашу загладу чигає Мадярщина й Польща, — який нерозум і злочин зачинати тепер ворохобню ще й з чехами? Де наші сили? Жодне військо не дасть себе роззброїти, отже, хто відповідатиме за безцільні жертви з нашого боку? Хто із-за границі видає такі накази? А врешті звідки цей наказ у руках Прхали? Значить — в самій Команді зрадники!
На ці всі мої питання член Команди, який сказав, що він несе за всі діла Січі відповідальність, нічого не міг мені сказати, а заявив, що до штабу іде запитатися. Побіг до... другого стола в кав’ярні, а коли вернувся, запевняв мене з усмішкою, в якій я бачив брехливість і нещирість, що це все, про що я говорив, провокація й неправда. Але мимо цього всього його дуже дивувало, а то й тривожило, що цей наказ вже має міністер Прхала. Питав мене настирливо, звідки я це все вже знаю.
— Відки я це знаю — пусте. Важніший той злочин, який ви робите. Я вже бачив такі злочини і знаю їх ціну. Важна й справа цієї гнилі, що є в вашій команді: що тільки видали наказ, а він уже винесений. У вашій команді сидять, отже, шпигуни й провокатори.
— У кожній команді сидять шпигуни й провокатори.
— Дитинко моя золотенька! До кожної команди стараються дістатися шпигуни й провокатори, але кожна команда борониться перед ними, а ви не боронитеся. Що ж мені з вами більш говорити?!
Воно й справді поважно не було з ким говорити. Мій співбесідник знов відскочив від мене, заявляючи, що... мав полагодити важні державні діла, й знов утік від мене. Але знову вернувся.
— Пане професоре, не хвилюйтеся, не гризіться, до кількох днів буде вільна Україна. Тоді вся влада буде вже в наших руках!
— Дитино! — це було одно-одиноке слово, яке я міг вимовити.
Бо й чи ж міг я що більш говорити до тієї дитячо-наївної злочинности, яка собі уявляла, що німці кажуть роззброїти військо й жандармерію в тій цілі, щоб на їх місце поставити генералами теологів із золотими вилогами і селян з Ясіня, і оцих усіх народних учителів, що подіставали титули комісарів і надкомісарів, радників і надрадників? Це була та сама наївність, про яку я згадував з початку цих споминів, що німці тільки й журби мають, щоб збудувати вільну, незалежну Україну і там посадити нас... Мій приятель з Волового ще був у кав’ярні, я сів біля нього, й ми стали ділитися тяжкими думками. В тому всьому тяжко було визнатися. Член команди говорив про наказ німців. Була це правда, чи його видумка? Ми знали, що в осені й зимі німці вимагали, щоб був спокій, щоб Січ стримувалася від всяких ексцесів та всяких авантюр з чехами. Це було взимі — а нині? А коли це правда, яка ціль того всього? Ми губилися у всяких здогадах. Я знав, що дня 19 січня мали галичани із Січі тайне засідання, на якому порішили прем’єра інтернувати і самим проголосити диктатуру... Це все, разом узяте, свідчило, що Команда Січі виросла понад голови уряду й вела політику — не українську, а когось третього. Одного того третього — чи більш було цих третіх?!

— А моя книжечка пропала! — обізвався з противного боку стола англійський журналіст, сер Чорт-зна-як-він-називався... Це був ніби англієць із рудавим волоссям і великим жидівським носом. Сидів він уже довший час у Хусті, і дехто з молодих дуже коло нього надскакував. Мовляв: англійський журналіст, робить нам рекламу! Я був до нього упереджений досвідом із Галичини, коли то до нас приїздили французи й англійці, які між собою шварґотіли по-жидівськи. І то: галицьким жаргоном!
Тому й сер Чорт-зна-як-він-називався не будив у мене до себе довір’я. Говорив досить зле по-німецьки, але раз спостеріг я на його лиці заклопотання, коли я зачав в його приявности по-українськи говорити про галицьких жидів, які перед нами хотять грати ролю англійських журналістів. Я мав враження, що він все розумів, й тому було йому дуже ніяково. Говорив, що хоче по-англійськи видати книжечку про Карпатську Україну й тому збирав статті, чи властиво матеріали до ряду статей про життя народу, історію, етноґрафію й т. п.
Тепер сів при нашому столі і з жалем прошепотів:
— А моя книжечка пропала!
— Як то пропала?
— За кілька днів безпредметна, як і ціла Карпатська Україна.
— Як то?
А він став, як пес, вітрити своїм довгим носом, повертаючи голову на всі боки.
— Не чуєте, як довкруги смердить? І з півночі, і з півдня. Моя книжечка безпредметна і кінець. Той Мусоліні, той Мусоліні!
Більше не хотів говорити й не хотів подати джерела своїх інформацій. Але його довгий жидівський ніс говорив, що ці інформації можуть бути тільки з польського консуляту в Севлюші.

19. НОВІ МІНІСТРИ Й РЕДАКЦІЯ «НОВОЇ СВОБОДИ»
У тому самому часі — коло 5 березня виїхала була до Праги делегація уряду Карпатської України в справі генерала Прхали. В склад делегації входили д-р Юлій Брящайко і Степан Клочурак. Внаслідок переговорів іменував празький уряд дня 7 березня нових міністрів, так що склад нашого уряду був тепер ось такий: прем’єр і міністер культу, шкіл і судівництва д-р А. Волошин, ген. Прхала лишався однаково міністром внутрішніх справ і фінансів, але міністерство внутрішніх справ мав вести в його імені товариш міністра Юрко Перевузник (судовий радник). Міністром господарства був іменований Степан Клочурак. Для справ прилюдного здоров’я був іменований державним секретарем д-р Микола Долинай, міністром, уповноваженим для докінчення переговорів з Мадярщиною, був іме нований д-р Юлій Бращайко. Дотеперішній міністер Юлій Ревай перестав бути міністром.
Щодо новоіменованих міністрів і товаришів міністрів, то вони були праві, не ліві, їх іменування означало зміну курсу супроти чехів і співпрацю з міністром Прхалою, отже — реорганізацію фінансів і заведення ладу в Січі. Січ мала бути перемінена у військову одиницю і мала бути зав’язком українського війська Карпатської України.
Ці проекти реформ прийняло українське громадянство із задоволенням. Коли я маю дати себе зоперувати, то не буду дивитися на те, до якої нації належить оператор, а на те, чи він знає своє діло. Коли й у наших фінансах був нелад, то треба було взяти фахівців, що зуміють зробити порядок. У тому полягав якраз український патріотизм, а не в терпінні хаосу.
Задуманими реформами не була вдоволена Команда Січі. Клочурак і Перевузник, які бажали в Січі завести лад, приходили до влади. Проти Клочурака вже перед тим були інтриґи в Празі, тепер видав хтось із Команди Січі в Хуcтi наказ до Сваляви, щоб там зловили Клочурака й Перевузника, коли ці будуть із Праги в авті їхати через Сваляву. Попереджені — поїхали на Середнє.

Дня 11 березня покликав мене товариш міністра Ю. Перевузник до себе і запропонував, щоб я в якнайкоротшому часі перейняв редагування щоденника «Нової Свободи». Мотиви були такі: «Нова Свобода» була державою субвенціонована газета (30000 корон у місяць), а редакція вела її в дусі проти інтересів держави. В останніх часах з’являлися там статті, які нас компрометували, як, наприклад, стаття Рогача, в якій нарівно поставлене ярмо чеське й мадярське. Було дивне, що такої статті не сконфіскувала прокураторія. Інші статті були конфісковані — вони були ще більше провокативні, й виходила аномалія, що в урядовому часописі була майже одна третя частина — сконфіскована. А статті, які з’являлися, були дуже низького рівня. Мене знав він, як того, що сім років вже «тягнув» «Українське Слово» і утримував в ньому лад, отже, вірив, що я зможу завести порядок і в «Новій Свободі».
Я відмовився.
Я працював у Міністерстві шкільництва і там пересиджував майже цілими днями, я працював і з Перевузником, і в комісії при Міністерстві судівництва для усталення української судової термінології. Вечорами знов перередаговував українські читанки для гімназій — не було з чого вчити, саме тепер віддав до друку українську читанку для ІІІ класу і мав зачати її коректу. Вже в Ужгороді передавали мені на нараді редагування «Нової Свободи», та я заявив тоді, що в моєму розумінні патріотизм вимагає від мене, щоб я не гнався за новими посадами, а щоб я лишився в моєму дотеперішньому крузі ділання і дав тут із себе, щонайбільше зможу. Отже, лишаюся при редагуванні шкільних книжок — це було в Ужгороді. Нині, в Хусті, мені було б тяжко кинути працю в Міністерстві, тим більше, що ту працю люблю, вона мене тішить і в неї вкладаю всю свою душу. Ось недавно візитував я три наші гімназії, і душа моя радувалася, що все так красно біжить, живе.
— У редакції пересиджували б денно тільки кілька годин. Ви мали б тільки переглянути рукописи.
Я перепросив товариша міністра й заявив, що моя праця не могла б обмежитися до одного переглянення рукописів, бо коли рукопис невдалий, і я його відкину, то на його місце мушу поставити інший, а коли іншого нема — мушу його сам написати. Кожне діло вимагає цілої людини. Спеціально щодо редагування щоденника в такому осередку, як Хуст, то це річ тяжка, тут мало добрих співробітників, немає бібліотеки й т. п. Мимо найбільших зусиль хустський щоденник завжди буде тільки — хустський. Тому я боявся.
Але товариш міністра на мене налягав. Я мусив, казав він, взяти на себе редагування, хоч би й перестав працювати в Міністерстві.
Завдання щоденника ширше, як інспекторат гімназії. Я застеріг собі два дні на надуму. Коли б я вже й рішився кинути Міністерство, то річ залежала ще й від начальника Міністерства, чи мене звільнить.
Щоб ознайомитися з ділами «Нової Свободи», я таки зараз по обіді пішов до Державної друкарні, де друкували «Нову Свободу». Тут довідався я, що друкували 8500 примірників, які продавали по 50 сотиків, уряд доплачував місячно 30000 корон, а ще було в друкарні 60000 корон боргу. Анонсів було досить і борг у друкарні видавався мені зависокий і непотрібний. Це був перший горіх, який я мав розкусити: коли я хотів мати добрих співробітників і мав їх оплачувати, то з адміністрації часопису мусив витягнути якнайбільше прибутків.
Потім пішов я до кав’ярні; була субота, я думав тут застати декого з редакції. Знайшов. При столі сидів редактор... і — пив. Вже був напівп’яний. Це був типовий провінційний редактор, який все знає і про все пише. Працював у мадярських часописах. Треба статті про каналізацію міста — напише, і певний, що зробив це ліпше, як фахівець; треба статті про реформу гімназій — теж напише без жодних джерел, без студій, що на тому полі вже зробили інші народи, і буде сваритися з фахівцями, що він це ліпше знає... Треба статті про земельну реформу — і це він напише. Колись працював у редакції «Українського Слова», але я мусив його звільнити за недбалість і воднисті статті.
Тепер сів я біля нього.
— Як там у вас в редакції?
— Хаос, я там один, що на редагуванні розуміюся, всі інші дурні, ідіоти. Я там шефом.
— Ви вносили вже два рази свою резиґнацію, її обидва рази прийняли, та ви не пішли.
— Відки ви це знаєте?
— А що робить в редакції Ґренджа-Донський? А що цей і той? — допитувався я далі, а він доливав собі раз за разом руму до чарки, його очі вже добре світилися, а язик молов. Нагло припав він до мене і став мене обіймати.
— Батьку мій золотенький! Ви мене викинули з редакції «Українського Слова», але я не гнівався і не гніваюся за це на вас. Ви любите порядок, обіймайте редакцію «Нової Свободи». Я вас люблю, будьте нашим шефом!
— Сину мій, п’янюго! — відповів я. — А де ж я йшов би між таких п’янюг, як ти, сину мій, ледащо?
— Ви знаєте, що в мене один Сталін — розумна, чесна людина. (Він був колись на курсах політосвіти в Харкові.)
— І... тому працюєте в українській націоналістичній газеті?
— Націоналістична газета... Думаєте, що Ґренджа-Донський або й ці всі інші розуміють, що це націоналізм? От пишуть, щоб марати папір, а я разом з ними.
Коли він був уже настільки п’яний, що й годі було з ним далі розмовляти, я відійшов і вже сидів з Ґренджою-Донським при столі. Він був редактором-шефом «Нової Свободи», йому я переповів свою цілу розмову з Перевузником. Ґренджа-Донський був дуже амбітною людиною і перебив мені майже з докором:
— То ви хочете бути моїм шефом?..
— Я був би шефом, а ви, Василю, редактором, або ви були б шефом, а я головним відповідальним редактором. Не в титулах річ, а в тому, щоб ми завели лад та піднесли рівень часопису, бо нині він дуже низький. Щодо вашої особи, то я заявив товаришеві міністра Перевузникові, що вас хочу мати в редакції; кажіть, які там відносини?
З Ґренджою-Донським працював я в редакції «Українського Слова» й не раз ми сварилися. Він був ліриком і скоро вибухав, як вулкан, і злився, і сварився; я заховувався супокійно й не допускав до ще більших сварок. Одного разу він розхвилювався до тієї міри, що вхопив з бюрка притискач і серед крику кинув ним мені в голову. Я відхилився, взяв до руки крісло й підступив до нього.
— Василю, притискачем кожний дурень вміє кидати, а ти візьми крісло і кріслом пробуй в мене кинути. Це буде вже штука, ану чи поцілиш?
Причиною конфліктів найчастіше була справа світогляду, він був ліриком і перескакував з крайности в крайність, від комунізму до фашизму, в ньому видів наше спасіння, то знов до комунізму, то до віри католицької церкви. Помимо цих всіх конфліктів, які я брав жартом, ми жили в згоді, я цінив його талан і працьовитість.
Тепер став мені Ґренджа-Донський реферувати, що і як діється в його редакції, говорив:
— Вірте мені, що найтяжча праця, яку я мав досі в житті — це нинішнє редагування «Нової Свободи». Українське Народне Об’єднання (було зоргазізоване замість Української Народної Ради) кричить мені: «Пиши так, щоб все конфіскували і щоб в газеті були одні білі плями». Із Січі наказують знов і грозять, що проти всіх маю писати і всіх лаяти, а тільки їх хвалити. Мій бувший шеф з товариства «Бескид», тепер комендант жандармерії, підполковник Ваха, наказує знов, що жандармерія в нас не є жодна чеська, а є державна, отже, мушу її боронити перед нападами команди Січі. З канцелярії пана прем’єpa знов інші накази. Кожний кричить, кожний грозить, кожний наказує, кожний розуміється на всім. Наказує Федір Ревай, наказує Рогач, наказує Німчук, наказує Росоха, я трачу вже в тому хаосі голову. Чи будемо мати силу стати проти цієї багацькоголової потвори? Сумніваюся!
Я говорив того вечора з третім членом редакції, який ніколи не таївся з симпатіями до комунізму. Коли я йому оповів про пропозицію товариша міністра Перевузника, він дуже відраджував мене братися до того діла. Характеристичні були його мотиви:
— Маєте таке красне становище — інспектуру середніх шкіл і пощо вам лізти в наше провінціональне смердяче багно? Там тільки хаос, і ви нічого в цих обставинах не осягнете. В нас нічого мудрого не можна писати.
— Вісті з Европи в «Новій Свободі» дуже скупі, зате багацько провінційного самовеличання.
— Я реферую вісті з Европи. Невільно нічого писати проти Росії, і проти Польщі, і проти Мадярщини. Гризуться тільки між собою або самі себе величають. Я працюю там тільки з біди, а вас що змушує до того, щоб туди ішли? При найближчому столі спостеріг я знайомого українського письменника й присів до нього. Він досі не працював в редакції «Нової Свободи», бо, казав, там сидять люди, з якими його честь йому не дозволяє працювати. Але коли б я перейняв редакцію, обіцявся помагати. Я застерігся, що ще не знаю, чи перейму, але коли б перейняв, хотів його мати в редакції. «Нова Свобода» загалом не мала фейлетону, а фейлетон конечний, причиняється до оживлення часопису. Ми обговорювали й інші евентуальні зміни між персоналом редакції.
Наступного дня справа з проектом мого редагування була скінчена. У неділю 12 березня предложив я справу начальникові Міністерства шкіл. Відповідь була коротка — я сидів в Міністерстві цілими днями, бо цього вимагали справи, мене не було ким в Міністерстві заступити, отже — хай товариш міністра Перевузник шукає собі іншого редактора. Я був вдоволений тим рішенням справи.
Відповісти товаришу міністрові Перевузникові я вже не зміг. Він виїхав проти міністра Клoчурака до Перечина, а коли вернувся, і я стрів його, річ була вже цілком безпредметна...

20. СУДОРОГИ ДЕРЖАВНОСТИ
Вночі з 13 (понеділок) на 14 березня почув я біля свого дому вистріли. Я жив у домі лісової дирекції проти будинку влади, де урядував прем’єр і де в подвір’ї була команда жандармерії.
Була третя двадцять минут. Надворі нічний присмерк; по вулиці бігали постаті — з різних боків збігалися й оточували будинок уряду. Я не міг розрізнити, хто це: військо чи січовики? По лівому боці від будинку влади в напрямку до замкової гори стоїть дім, де жили урядовці, його стіни з заломами. Я побачив, як в одному заломі згуртувалися постаті й стріляли.
— Військо йшло б розстрільною, а не збитою гурмою. Це — січовики! — промовив я до жінки. — От і зачалося, про що оноді Дудикевич говорив.
Січовики підступали тим часом до будови президії влади з різних боків, падали револьверові і крісові стріли. Коли зайняли будинок влади, у порталі засвітив хтось з них світло, до світла збіглися всі гуртом. Січовики! Хтось крикнув — і світло погасло. Уставилися у три чоти посередині дороги й відійшли в напрямку до міста. З вікон другого поверху хтось вистрілив.
У владній будові було тихо, ніхто світел не світив, я не відступався від вікон. По добрій півгодині ці самі три чоти вернулися з міста й перейшли попри владну будову. Надворі був такий присмерк, що мені, як то кажуть, очі вилазили, а не міг побачити, чи вони мали кріси, чи не мали. Мабуть тільки деякі мали. За ними ішов генеральний штаб — три або чотири коменданти.
Пізніше я довідався, що з заграниці прийшов наказ від колишнього міністра Ревая, що Словаччина проголосить самостійність, отже, і в Хусті треба скинути чеське ярмо і проголосити самостійність Карпатської України. Цей наказ не говорив нічого нового, бо вже кілька днів перед тим — як це я згадав в попередньому вступі — приготовлялася команда Січі, щоб роззброїти чеське військо і жандармерію — і збудувати незалежну Україну. Казали, рівночасно Ревай мав наказати, щоб озброїти січовиків та послати їх на польський кордон.
Вночі відбулася нарада в Січі. Що Січ не мала зброї, вирішено удатися таки тієї самої ночі до прем’єра, якому підлягала жандармерія, щоб видав наказ комендантові жандармерії Ваці, аби жандармерія видала січовикам зброю. Хоча справа була першорядної ваги, пан прем’єр, без порозуміння з іншими міністрами підписав наказ. (Чи справді Ю. Ревай таке телефонував — не знаю. Не міг ні тоді, ні пізніше цього перевірити, але про це говорено, як про дійсну подію, і на ній будували всі тодішні плани.)

Рано, біля 6 години, зачалася правдива стрілянина на вулицях. Я побачив, що військо хоронило будинок влади і відси «тра-та-та» із скорострілів у напрямку до міста і в напрямку до будинку команди Січі на вулиці Духновича. На замковій горі теж військо і теж «тра-та-та» на місто. Понад мою хату теж летять стріли, вбігають чеські жовніри до моєї хати, що хтось стріляє з моїх вікон на них. Мої вікна замкнені, це понад дах хтось б’є на владну будову.
Коло восьмої години рано щось трохи заспокоїлося, на вулиці появляються люди, робітники, урядовці, поодинцем перебігають. І я хочу бачити, що діється у місті, виходжу, отже. Біля будинку влади скоростріли, ще б’ють.
— Чи можу йти до міста? — питаю старшину.
— На свою власну відповідальність.
Переходжу від будинку до будинку, наслухаючи, звідки й куди б’ють. На розі мушу сховатися в браму, бо знов зачали бити із скорострілів в напрямку на стацію, де був другий кіш стрільців. Коли затихло, йду далі, але на головній вулиці знов стрілянина і знов ховаюся до брами якогось дому. На дорозі трупи. Коли перечікую в брамі проти пошти, бачу, як жандарми зловили двох моїх знайомих, кричать: «Січовики!» — і б’ють їх, і б’ють. Ці знайомі, справді січовики, але нині в цивільному. Коли перечікую в пасажі, де було досить людей, чую теж крики: «Січовики!» — і ловлять одного за одним з-поміж нас, і б’ють.
З дому до міністерства йшов я звичайно десять минут, нині мій хід триває чи не годину.

Тяжкий хід — як на Голгофу. Тяжкий не тим, що я бачив трупи і бачив, як наших б’ють, а тяжкий моїми думками, — а в мене проклята думка, прокляте передчуття, що це вже кінець нашої державности.
Мої думки перебив хтось із урядовців міністерства:
— Ви знаєте, що мадяри в місті уважають, що то початок прогнання чехів. На нашій вулиці виставили мадяри мадярський прапор і стали з вікон бити на жандармів.
У міністерстві не було мови про працю; коло десятої вертався я домів. Біля мене затрималося авто. Д-р Іларій Харак, новий секретар пана прем’єра, який був всього кілька днів у Хусті, потребував когось, хто вмів би по-італійськи. Я скочив у авто й казав, куди їхати. По дорозі я довідався, що о другій годині ночі пан прем’єр дозволив, щоб жандармерія видала січовикам зброю до бою проти мадярів — це сталося без відома генерала Прхали. Вже о шостій годині рано зачав він роззброювати Січ і зажадав від пана прем’єра наказу, щоб січовики склали вночі забрану зброю. Пан прем’єр видав той наказ. Що січовики не хотіли доброхіть скласти зброю, то зачалася оця стрілянина. З нашого боку впало вісім січовиків і понад двадцять ранених; з чеського боку були теж убиті й ранені. Ці вістки не були точні (пізніше обчислено ? точно), що в боях з чеським військом впало приблизно 70 січовиків, багацько було ранених, ще інші розбіглися.
Розповів секретар все, що знав, і скінчив своє оповідання:
— А тепер вже згода, — пo хвилинці промовив: — Прийшла саме вістка, що сьогодні о шостій годині рано мадярське військо зачало наступ на Кольчино, село біля Сваляви. Зараз мусимо уложити депешу до Мусоліні, щоб він, як фірмант віденського арбітражу, заборонив мадярам на нас наступати.

Про бої січовиків з чеським військом говорить багацько альманах «Карпатська Україна в боротьбі». Я не беруся оцінювати ці описи боїв із воєнної точки, підмічу тільки кілька прикладів дилетантизму й примітивного незнання.
Наприклад, чотар пише: «Спочатку ми не могли зорієтуватися, чи це є ручні гранати, чи артилерійська стрілянина» (ст. 57). Інший хвалиться, що мав добрий план... обсадити дзвіницю і з неї боронитися... То знов дилетантська самохвальба: «І так ми менше-більше (!) без перемир’я з 13 крісами та кількадесять револьверами ставили опір проти модерно озброєного війська в силі 200 баґнетів, трьох танків та легких гармат. Кількости гармат не можу подати» (ст. 62).
Ціль споминів змалювати по можливості якнайвірніше пережите, щоб в майбутності на доброму майбутні покоління будували, злого уникали.
Маймо мужність правді глянути в очі, і правда поставить нас знову на ноги.

Полагодивши справу з перекладом, вискочив я з авта й пішов вулицею. Хтось сказав мені — хтось, що добрі мав інформації й не любив закривати правду, сказав мені, — що саме прийшла телеграма з Відня, що наша справа пропала. Німеччина не стоїть за нами. Але в то ніхто не хотів вірити. Критицизм завмер. Людей огорнула психологія маси.
Але рівночасно з тим кілька інших, собі фантастичніших вісток. Хтось їх розсівав... З Братислави прийшла депеша, щоб ми трималися перед мадярами два дні, за той час... зміниться ситуація в Европі, й ми таки будемо вільні... В ці фантастичні вістки маса вірила.
Чеське військо опускало Карпатську Україну, відворот з Хусту йшов у напрямку на Тячів — до Румунії, війська із Сваляви відходили через Перечин до Словаччини. Ми лишалися без війська, годі ж було вважати за військо січовиків, не зорганізованих, без фахових старшин, без військової дисципліни, без військового знання і зброї.
Радіо в Хусті закликало безнастанно до спокою. Чеське військо, — голосило радіо, — має віддати січовикам зброю. Січ, визнана урядом оборонною силою Карпатської України, стає на місце війська боронити Карпатську Україну.
...В Кив’яжді місцеві січовики стримали мадярський наступ. Жандармерія має теж віддати зброю січовикам. Міністер Ревай буде завтра на авдієнції в Гітлера — це все радіо.
...Спокійно! Спокійно! Тримайтеся! Всі українські старшини мають негайно зголоситися до команди Січі! (Аж тепер?) Тільки два дні маємо витримати, а ситуація в Европі зміниться. Міністер Ревай... Всі українські старшини, здібні до служби, негайно зголосяться до служби. ...Ухвалено саме закон, що Карпатська Січ признана військом Карпатської України, полковник Сергій Єфремов призначений комендантом військ. Чорний назначений вождем. Німці йдуть нам на поміч; вони вже на Словаччині біля Гуменного. Січовики, роззброюйте чеське військо! Гарно поступив комендант жандармерії в Воловому, який доброхіть віддав січовикам зброю. Німці йдуть на поміч. Спокій, спокій. Тільки триматися й витримати. Слава Україні!
І в «Новій Свободі» того дня вістка, що міністер Ревай буде прийнятий вже в найближчих годинах на авдієнції в Гітлера, і все буде добре...
— Хто подав цю вістку? — питаю в редакції.
— Рогач.
Міністер Ревай і д-р Володимир Комаринський, шеф бюра преси й пропаганди, сиділи тоді за границею, у Відні. Зв’язку, правильного зв’язку між Німеччиною й Карпатською Україною, зв’язку, який би вірно інформував про ситуацію в Европі і про відносини Німеччини до нас, — не було.
Ми були відтяті від світа, і правдивість поданих вісток годі було провірити. До нашої диспозиції лишався один розум і одна логіка. А ці одно говорили, що ці всі вістки — один великий абсурд. Коли б Німеччина була хотіла і була б могла мати Карпатську Україну самостійною державою під своїм протекторатом, то цілком не потребувала висилати війська, ні 1500 літаків, ні 22 мільйони марок, як говорили депеші наші з Відня, а була б закомунікувала свою волю в Будапешті, і це було б вистало. Коли ж однак наступали мадяри, то видно і т. д.
Чи не було мудріше й доцільніше, замість ширити фальшиві вісті на замилення очей, мужньо глянути правді в очі і зарядити евакуацію Карпатської України через Словаччину й через Румунію, щоб з пожежі врятувати, що можна було ще врятувати: людське життя і народний маєток?
Замість цих, цілком реальних заряджень понад Хустом кружляла вістка, що міністер Ревай їде до Гітлера. Гітлер його прийме — хто сумнівався б в цьому?! І все буде добре. Мадяри дістануть наказ, і квіте далі вільна, самостійна Карпатська Україна. У цю фантастичну вістку вірили особливо всі автохтони. Це була та велика легенда про надзвичайні здібності і впливи місцевих людей. В народів, що жили довгий час у чужому ярмі, є ще й віра, що в пана можна багацько випросити й виблагати...
Я привик жити своїм розумом і своєю логікою і по-мужеськи дивитися фактам ув очі, хоч як вони часом прикрі та страшні. Ми програли. Отже — їдемо на нову еміграцію на захід. Перша людина, якій я це сказав, висміяла мене. Мовляв, вже вільна, самостійна Карпатська Україна, а той хоче їхати на захід. Я тим не збентежився й зателефонував до Сваляви. Мій син був у Торговельній академії у Сваляві. Я прохав повітового комісара д-ра Охримовича, щоб переказав моєму синові, щоб той вертався зараз до Хуста, а коли це вже неможливо, щоб їхав до Праги.
— Чому це все? — спитав мене повітовий комісар.
— Евакуація.
— Яка евакуація?
Я переповів про нашу програш. Я усвідомив собі все, отже, треба евакуювати. Повітовий комісар мені не вірив, а — як оповів опісля — звернувся ще до Міністерства внутрішніх справ по інструкції. Сказали, що міністр Ревай їде до Гітлера, мадярський наступ стриманий, вільна, самостійна... Але повітовий комісар більшу вагу признавав логіці, як фантастичним вісткам, і евакуював коротко перед приходом мадярського війська. Коли приїхав до Великого Березного, там теж сиділи урядовці, чекаючи й вірячи в корисне вирішення справи.
Це для прикладу, як відбувалася евакуація.

Одно було певне: боротьба з чехами була програна, її перебіг представлявся мені так: захитаний правний стан і зла господарка фінансами, провокативні вибрики Січі і всесторонні інтриги проти кандидатів на третього міністра з боку таки самих українців відкрили генералу Прхалі ворота. Дальші невірні директиви з заграниці і переворот, що його підготовляла Команда Січі, дали генералові Прхалі нагоду вхопити зброю, і сьогодні була Січ розбита, а пан прем’єр видаванням і відкликуванням наказів — скомпрометований. Коли б не прихід мадярів, то генерал Прхала був би тепер стався безмежним диктатором Карпатської України. Всю силу передали йому самі українці своїм неумінням вести державні діла.
Але цим разом ласкава пані історія була справді для нас ласкава. Наступали мадяри, і бій з ними затемнював великий наш програш.

Довгими рядами йде чеське військо. Піше, авта, кіннота, артилерія, і знов піші, і знов танки. З військом виїздить і чеське урядництво.
Увечері заповідало радіо, що дня 15 березня о годині 15 відбудеться засідання сойму.

21. ЗАСІДАННЯ СОЙМУ
Засідання сойму мало відбутися вже cкоріш, але телеграфічні й телефонічні розмови міністра Ревая та шефа бюра преси й пропаганди В. Комаринського з командою Січі про те, щоб від чеського війська відібрати зброю, зробити проти ЧСР повстання й проголосити самостійність Карпатської України, підслухувано дорогою й доношувано до Праги. Прага не бажала собі скликувати сойм, на якому було б проголошене відірвання від ЧСР. Празький уряд зволікав, отже, під різними претекстами. Дозволили скликати сойм аж в історичний день, коли мадяри зачали свій наступ, цебто, коли фактично країна відпадала від ЧСР...
Гімнастична зала в гімназії, призначена на засідання першого сойму Карпатської України, чудово декорована.
Із стін від стелі аж до долівки довгі сині полотна, на них великі золоті тризуби. На передній стіні звисали теж від стелі до долівки сині й жовті полотна, посередині на них герб Карпатської України — в правому полі ведмідь, боком, на задніх лапах підвівся вгору, в лівому полі, перед ним — сім золотих пасків на синьому полі.
Напереді зали, як звичайно в соймі, два підвищення, для маршала сойму вище, для уряду нижче. Ще нижче, в залі, місця для вибраних 32 послів, за ними для журналістів, при вході в зал — для публіки.
З 32 послів з’явилися 24. Журналісти — хіба місцеві (чужих ні одного — як замів...). Публіка, що не могла дістати сидячих місць, — стояла. Між публікою нові втікачі з поблизького Королева-над-Тисою, з Севлюша...
Перед засіданням один з українців-емігрантів шепоче мені до вуха: «Трудовий конгрес...»
Засідання відкрив прем’єр Волошин промовою, яку читав, але було видно, що був перемучений і переденервований. Його голос дрижав, місцями промовець переставляв слова й перекручував — не так він звичайно промовляв. Згадував про давнє змагання українців до волі, згадував часи Святослава Хороброго, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, згадав, як татари знищили Україну, згадав князя Федора Корятовича, згадав і світову війну, як по ній — в 1918 році — в цьому самому Хусті були порішили прилучитися до України.
— Сьогодні припала мені честь відкрити в тому самому Хусті перший сойм Карпатської України, перший і на всіх українських землях, що має послів, вибраних загальним, тайним голосуванням, — перший і одноцільний, що дістав 92,4 відсотки голосів.
Послів заприсяжено. Сойм уконституювався. Маршалком сойму вибрано одноголосно начальника Міністерства шкіл — Августина Штефана. Нововибраний маршалок виголосив промову, в якій теж згадував про змагання українців до волі, про бої, опісля перейшов на вміння цього народу конструктивно працювати, на сойм і працю, яку він має виконати.
Д-р Михайло Брящайко прочитав внесок ради міністрів, який звучав приблизно так: «З огляду на політичні обставини, а то розвал Чехословацької республіки і проголошення самостійности Словаччини, рада міністрів Карпатської України вирішила запропонувати соймові закон число 1 про самостійність Карпатської України». Далі говорив закон ч. 1 про назву держави — Карпатська Україна, українську наукову й урядову мову, про гімн Карпатської України («Ще не вмерла Україна»), про герб (в законі ч. 1 проектовано герб: ведмідь, змінено опісля на тризуб з хрестом — і т. д.)
Закон число 1 ухвалили посли одноголосно, як загалом і всі інші внески.
Проголошення закону число 1 викликало безмежний ентузіазм. Усі в залі забули в цій хвилинці, що кілька кілометрів від зали засідань стоять ворожі мадярські війська, а всі ми улягли суґестії, що це справді ми щойно закладаємо державу, ухвалюємо закон ч. 1 про назву, про самостійність, про герб. Ухвалюємо, а тепер засядемо до праці — виконати волю закону... Великі сині полотна з золотими тризубами підносили настрій, збільшували суґестію.
Не диво, що після проголошення закону весь зал підвівся, й залунав законом признаний гімн «Ще не вмерла!»
...Це була суґестія — чи була глибока віра? Життя народу розвивається не в роках — а в десятиліттях. Хвилево ми тут програли, але однаково живе український народ, живе Україна! Ми програли тут, на цьому малому клаптику землі — але однаково живе великий український народ, живе Україна!
Сойм затвердив нових міністрів. Августин Волошин — прем’єр і президент, д-р Юрій Бращайко — заступник прем’єра й міністер фінансів, Юрко Перевузник — внутрішні справи, д-р Микола Долинай — здоров’я, Степан Клочурак — народне господарство і комунікація, Юлій Ревай, що був тоді за границею, — заграничні справи, Августин Штефан — міністерство культури, шкіл і народної освіти.
Ще читали внескодавці різні законопроекти, які одноголосно — як все — ухвалювали посли, і став промовляти один із послів. Це не була зрівноважена парламентарна промова, а радше голос розпуки і протесту. Зачав словами:
— Вже почислені дні, а може й години нашої держави — самостійної Карпатської України, вже почислені дні, а може й години, коли на наші карки знов захоче сісти наш лютий ворог, але не почислені ні дні, ні години життя великого українського народу!
— Ми тут падемо — але не паде великий український народ. Він живе! Він пережив татарщину, пережив неволю різних сусідів, але на наших очах він збудився і став до кервавого бою за свою самостійність — за право на своє життя.
— На нас знов іде ворог, що знов на наші шиї хоче накласти ярмо, але хай цей ворог знає, що ми вже не ті самі, що були колись, перед війною! Ми стали свідомі українці, і ми закуштували великого божого дару — волі, тому хай цей ворог знає, що ми тут! Доброхіть ми не піддамося! Він може своїми скорострілами та своїми гарматами й зайняти наші землі — та душ наших не займе. Наші душі завжди будуть вільні — українські!
У часі засідання фільмумав і на грамофонові плити ловив промови п. Лисюк із Америки. Попереднього дня його син фільмував бій між чеським військом і січовиками. Якийсь чеський вояк це побачив і націлився до нього крісом; молодий Лисюк підняв руки вгору. Не помогло, три кулі перейшли груди. З рук трупа вирвано апарат з фільмами, щоб не було пам’ятки. Його батько нині в найбільшому спокою фільмує історичне засідання першого сойму Карпатської України. Його спокій, його точне виконання обов’язку викликує загальне признання.
По засіданні сойму має прем’єр дати мадярському парламентареві відповідь на вчора переданий ультимат. Яка була відповідь — не знаю.

На заклик влади, проголошений по радіо, зголосилося понад 30 українських старшин, між іншими й генерал Всеволод Петрів; його не прийняли, вважаючи за лівого: цілий день перестояв під дверима команди старий, солідний, чесний генерал. За це в команді видають накази й цивілі, що ніколи й не служили в війську. Головний штаб мав бути під командою полковника Єфремова, але той бігав цілу ніч з 15 на 16 березня, щоб роздобути 800 корон якомусь чеському старшині. Команду хотять віддати полковникові Филоновичеві, та він, знаючи стан справи, відмовляється. Цивільні видають тим часом накази:
— Пане полковнику, маєте негайно знищити міст на Тисі в Тячеві, щоб чехи не могли втекти.
— А куди ви виїдете по безнадійному бої?
— Ага!
Наради йшли цілу ніч, рішено за всяку ціну боронити Хуст і не впустити мадярів. Тієї ночі о 23 годині доручив німецький консул у Хусті, д-р Гофман, владі телеграму з Берліну. Сойм ухвалив самостійність і просив Німеччину про протекторат і збройну допомогу проти мадярів. Відповідь із Берліна звучала, що Німеччина не приймає Карпатської України під свій протекторат. Мадяри наступають широким фронтом, Німеччина радить не ставити опору.
Внаслідок того пан прем’єр рішився виїхати раненько в четвер 16 березня через Тису до Румунії; перед від’їздом видав команді Січі наказ, щоб не ставили мадярському війську опору. Мав сказати:
— Проти нас іде правильна мадярська армія, проти якої не встояти неправильній, наборзі зорганізованій Січі. Не бийтеся, а бережіть ваш найцінніший дар — життя. Вашого життя й вашої праці потребує Україна більше, як вашої смерти.
Січ не виконує того наказу, а січовики обвинувачують прем’єра, що він їх зрадив.
Місцеві політики, помимо телеграми з Берліна, однаково вірили, що міністрові Реваєві таки вдасться переконати Гітлера, й той змінить свою постанову. В тому часі мала прийти телеграма від когось із проводу націоналістів, мабуть із Відня, з наказом, щоб боротися до останньої краплі крови...
Свідомо йшло про те, щоб якнайбільш молоді вигинуло в обороні Карпатської України, щоб українською кров’ю була зрошена країна, щоб була принесена якнайчисленніша жертва людського життя.

22. ГОЛОСНІ ТРУБИ
Десь говориться в староукраїнському збірнику мудрих висновків, в «Пчолі», таке: «Злий полководець надіється тільки на одні труби, що в бої додадуть воїнам відваги».
Цей вислів не сходить мені з думки в днях тривоги в Хусті.
У попередньому часі багацько справ занедбано; між іншим не висилав уряд нікого старшого, обізнаного, до Німеччини, а коли хто сам виїздив і привозив інформації про те, як справді дивиться уряд Німеччини на українську справу, що саме він цілком не має в програмі в найближчому часі будувати яку-будь Україну — цим вісткам не вірили. Я не кажу, що ці, вислані і в Німеччині утримувані люди були б відсунули нашу катастрофу: ні, вони були б, мабуть, в стані повідомити уряд, що катастрофа зближається.
Занедбано теж справу розвідки, що діється в Мадярщині, а саме, що вона мобілізує, скупчує військо на наших границях й т. п. Вся енергія в останніх днях і тижнях була звернена на боротьбу з генералом Прхалою.
Самі ж січовики, що в останній хвилинці збіглися, — була збиранина, що збіглася на поклик мобілізації.
Були тут діти, що ще не мали ніколи й кріса в руках, були тут і старі вояки, що не могли дістати кріса, бо його вже не було.
Були тут і принагідні гості, місцеві міщани, що забирали кріси, відносили домів або ховали в сяги дров сусідньої лісової управи... і знов прибігали по нові кріси... Інших родів зброї було обмаль або й цілком не було, особливо був цілковитий брак авт та возів. Деякі частини жандармерії та війська передали січовикам зброю, якої самі не потребували, інші одначе боялися, щоб зброя не була вжита проти них самих, і відбивалися. Передо мною український старшина. Штани долі перев’язані шнурком, на голові капелюх. Tа на ньому німецький шолом. На плечі кріс.
— Пане докторе, може, знаєте, де б тут взяти набої?
Це бойовик із 1915 року.
А радіо в Хусті безнастанно гуде:
— До бою! Витримати до останньої краплинки крови!
— Пане докторе, де б тут дістати набої? — питає мене німецький шолом на українському капелюсі.
Кільки разів подивляв я живучість української нації! Скільки-то разів хилив я голову перед працьовитістю нас, українців, і скільки-то разів плакав над безпорадністю різних вождів і проводирів!
А понад усе, понад увесь страх, що йдуть мадяри, й понад увесь хаос і тривогу лунав голосний крик із хустського радіо:
— Тримайтеся! Міністер Ревай вже поїхав до Гітлера! Німецькі полки вже йдуть! Ще тільки коротко витримати! — кричали люди, які самі знали, що це неправда.
А я собі думав: злий полководець надіється тільки на одні труби, що в бою додадуть воїнам відваги.

23. 16 БЕРЕЗНЯ 1939.
ЧЕТВЕР
... Я збудився о другій по півночі.
Що там робить мій приятель у Воловому?
У цій хвилинці застукав хтось сильно до дверей: входить приятель, утікав із родиною з Волового. Коли восени він був приїхав до мене до Хуста, перше його слово було:
— Ти, аж ця Карпатська Україна доїде нам кінця з її автохтонами!
Тепер привітав і я його — його власними словами:
— Ти, аж ця Карпатська Україна доїхала нам кінця з її автохтонами!
Мій приятель, бувший старшина УГА, працівник із школи д-ра Окуневського, організував волівський округ, їздив по вічах. У часі нападів терористів його дім стався військовою касарнею, де пересиджували січовики. Але Українське Народне Об’єднання іменувало командантом округа не його, а молодого вчителя — автохтона. Але мій приятель, організована людина, ані слова не сказав на це, а далі скликав віча, їздив по них, працював. Коли ж ставили кандидатів на послів до сойму — не поставили його, адвоката, що добре знав повіт, що, крім цього, писав багацько статей на господарсько-економічні теми в «Українському Слові» і «Новій Свободі», а молоденького попа, який ще й не працював на народій ниві, але — був автохтоном. Та мій приятель, зорганізована людина, ні слова не сказав, а став їздити й агітувати, й промовляти за молоденьким священиком. Правда, селяни заганяли його часом у кут.
— Пане меценасе, ви розумна людина, ви красно, мудро до нас промовляєте, будьте нашим послом. Про молоденького попика знаємо те одно, що добре полює на зайців, але що він буде робити в соймі? Невже ж і туди поїдете за нього промовляти?
Тепер лишав адвокатську канцелярію — свій верстат праці, свій дім і маєток та з родиною втікав до Румунії.
Рано від’їхав мій приятель, я подався до міста. Біля влади товпилися січовики. Я зайшов у будинок, на коридорах накладали січовики патрони до лент. У президії довідався я, що прем’єр виїхав вже раннім ранком в напрямку до Румунії. Перед від’їздом видав наказ, щоб січовики не билися — січовики б’ються.
У місті вже не видно чеського війська, тільки січовики.
— Яка наша сила? — питаю знайомого інженера — військовою старшину.
— Діти! Я роздав їм кріси, вони похапали і біжать, але муніції не беруть. Перший раз у житті мають кріси в руках. Коли я їм роздав гранати, на цілу сотню тільки один умів обходиться з ними й їх кидати. А я маю їх вести в бій.
Від когось іншого довідався я, що 250 учнів учительської семінарії в Севлюші вийшло в бій проти мадярів.
Про цей інцидент говорить у своїх споминах Василь Поштак, учень семінарії («Карпатська Україна в боротьбі». Збірник, ст. 136-139). Кілька характеристичних речень дозволю собі з тих споминів навести: «Коли семінаристи дістали в Копані кріси і їхали до Королева над Тисою до бою — кожний дивиться, як буде опускати курок»; «У Веряці стаємо й формуємося в ряди в такім місці, де ніхто не може нас побачити. Починається малий вишкіл стріляння»; «Хлопці жартують. Майже кожний ще ніколи не стріляв з рушниці, а тепер прямо стає до бою з наїздником»; «Мадяри полонили багато семінаристів. Юду й коло десяти інших. Всіх розстріляли» (ст. 138). На іншому місці: «Тут-там розстрілювали січовиків. Ранених дорізували... Ліве крило фронту все полягло» (ст. 139).

Перед будинком президії відділи січовиків: одні вертаються з бою, вичерпані, змучені, інші відходять у бій. Одна піхота — інших родів війська немає. Тільки деякі мають однострої, інші в цивільному, яке хто мав.
Перед будинком стрічаю д-ра Юлія Бращайка й д-ра Миколу Долиная. Мали їхати через Севлюш до Будапешту вести переговори.
Входжу всередину.
У кімнаті президії урядує міністер Перевузник. Сидів при довгому столі, а біля нього старші громадяни, сів і я. Справи? Щохвилинки прибігали різні урядовці й неурядовці. І ті, що втікли були з обсадженої мадярами території восени 1938-го, — тепер втікали далі. Грошей не було й товаришеві міністра Перевузникові приходилося вияснювати, витолковувати. Люди, які замість грошей діставали слова вияснення, злилися, сварилися, хвилювалися...
Від часу до часу казав товариш міністра всім присутнім вийти, бо вбігав хтось і приносив найновіші вісті... Федір Ревай вбігав і доносив, що саме з Братислави телефонував йому брат, щоб триматися. Напевно, справа буде ним прихильно полагоджена. І від нас має зараз вийти депеша до Мусоліні й Токіо...
— Зараз укладайте ці депеші, в останній хвилинці це нас урятує!
Мені пригадалося, що так само на весну 1919 року ми вислали телеграми до Антанти. Найперше із Станіславова, опісля з Чорткова, Борщева... І нині люди вірили, що ще можна телеграмами до Риму й... Токіо стримати наступ війська, яке було від нас, мабуть, за 5 кілометрів...
У канцелярію увійшов д-р Бращайко й д-р Долинай, на них звернув Федір Ревай увагу й забув про телеграми. Обидва делегати переїхали нашу бойову лінію, але мадяри їх не пустили; тепер поїдуть на Тячево через Румунію. Про бій, який бачив, говорив д-р Бращайко:
— Наші окопалися й б’ються, як леви. Вже цілий день тримають мадярське військо і не пустять його. Де це є? На полях між Хустом і Копанею. Наші запевняли мене, що стримають наступ мадярів ще найменше два дні. Проти них не стоять правильні мадярські війська, а хустські терористи, отже, не майте жодного страху. Коли ми верталися, перед Хустом ми стрінули натовп людей з прапорами, чекають, щоб мадярів привітати. Я сказав їм, що можуть безпечно йти ще додому на два дні, бо наші б’ються, як леви та герої.
(Д-р Юлій Бращайко любив уживати пересадних висловів, і його звіту не було можна брати як зразок точности.)
Доходила дванадцята, коли міністер Перевузник хотів урядово говорити з Тячевом, але телефон мовчав. Пошта відмовила службу. Ми розходилися.
Надворі збиралися останні відділи січовиків і збігці. Це вже не був відворот із Ужгорода, де були до послуг військові авта, — з Хусту відходили тепер всі пішки, між іншими відходив пішки поет Ґренджа-Донський, Федір Ревай та інші. По обіді відходили коло третьої останні наші відділи, отже — не було воно так, як перед кількома годинами говорив це д-р Юлій Бращайко, що наші стримають мадярів ще два дні. Я зайшов у будинок президії, по коридорах ще бігали січовики, забираючи останні речі.
Останні січовики відходили. Змучені, вичерпані. Перед ними їх трен — один-одинокий віз, але коні були такі помучені, віз так навантажений, що коні не могли рушити з місця.
Останній стрілець, що відходив, відбився від чоти й лишався свідомо позаду. Усміхнувся до нас, що стояли при дорозі, й промовив, очевидно, думаючи, що ми мадяри:
— Хай ідуть українці, я не потребую спішитися, я поляк, мадярів не боюся.
Що склад Карпатської Січі був дуже мішаний — це було болюче. Між іншим: в збірнику «Карпатська Україна в боротьбі» на ст. 209 є фотографія. По правому боці в рові розстріляних, мабуть, сім січовиків, а на середині дороги сердечно вітаються мадярські старшини із січовиком у мазепинці...

24. ПРИХІД МАДЯРСЬКОГО ВІЙСЬКА
Коло п’ятої вечора задзвонили дзвони по церквах і костелах, і перші змоторизовані частини мадярського війська увійшли в місто, їх вітали хлібом-сіллю, виголошували до них промови. Півгодини пізніше стали частини війська біля бувшої владної будови Карпатської України. Коли я їх побачив, мене огорнув безмежний жаль за нашими хлопцями: вони всі відійшли пішки, змучені, перед кількома годинами в напрямку на Тячів, тепер могли бути найдалі кілька кілометрів за Хустом — за ними гналося правильне військо на автах, танках... Наших догнали того самого вечора, по короткому опорі розбіглися наші по лісах. Мадярська кіннота їх виловлювала й розстрілювала.
А поки що побачив я через вікно, як із бувшої владної будови вивели двох січовиків. Відки вони там узялися? Мабуть, змучені заснули й не чули, як всі відходили, їх вивели на вулицю й тут били кольбами. Опісля поставили під мур до розстрілу, лицями до стіни, але надійшов старшина й казав відвести в напрямку до замкової гори, де їх і розстріляли. (Мадяри признавали правильним військом тільки чехословацьку армію, січовиків уважали за повстанчі банди й, відповідно до прийнятого звичаю, кожного, кого зловили в січовому однострої або із зброєю в руках, розстрілювали. Чи це справді відповідало прийнятим міжнародним звичаям — не беруся вирішувати. Це річ правників. Я нотую тільки факти.)
Скільки лягло наших у боях із мадярами? Це тяжко сказати. В перші дні по приході мадярського війська кружляли всякі вісті, але вони були часто фантастичні, собі суперечливі, перевірити ж не був в силі ніхто з наших.
Професор Голота подав мені, що з семінаристів із Севлюша лягло 26. Біля мосту перед Хустом, від сторони Копані, лежали при дорозі трупи наших. Робітник Мазур казав мені, що ходив аґностувати трупи й начислив 100, генерал Петрів начислив пізніше 143. Мадярські старшини говорили, що між Севлюшем і Копанею вони окружили ліс і вбили в ньому 70 січовиків. По приході мадярського війська повсюду йшли репресії. Були розстріли і в Хусті. Розстрілювали теж за залізничою рампою Різницької вулиці; там перед розстрілом крикнув мадярський старшина до січовиків: — Число 47 виступить! Виступив січовик-конфідент. Інших розстріляли, мабуть 20. На подвір’ї суду, де були й арешти, розстріляли 23 січовиків; чи були це ті самі, що поховані в одній могилі, — не знаю. І на подвір’ї магістрату розстріляли мабуть 30. Розстрілювали теж на полях над берегами Тиси й кидали убитих у Тису. З міста щез у цих днях учитель Митрович, Ващишин, власник торгівлі, студент університету Олекса Блистів та інші.
Оповідали, що якісь січовики зголосилися до мадярської розвідки й видавали тих січовиків, що були поховалися по домах у Хусті. Тут годі поминути один болючий епізод.
Команда Січі в Хусті виголосила по радіо наказ, щоб січовики роззброювали частини чеського війська, яке відступало або через Сваляву й Перечин на Словаччину, або через Тячево до Румунії. Роззброювати кинулися не тільки січовики, але й товпи селян і мадяри. Нападали на авта цивільних втікачів і хотіли їх грабувати. Слабші військові відділи роззброювали, сильніші тільки обстрілювали. Тому, що організацію Січі перевели люди, які не мали поняття про місцеві відносини, або хоч і знали їх, робили це недбало, попадали в місцеві команди Січі люди непевні. Сталося, отже, в ті дні, що в деяких місцевостях члени команд Січі, або й цілі команди, переходили на мадярський бік і отриману чи забрану зброю звертали проти самих січовиків і проти чехів.
На відтинку Свалява-Перечин не прийшло до більших сутичок, гірше було на відтинку Хуст-Тячево. У Сокирниці, в Буштині і в Тячеві обстрілювали чеське військо й чеське урядництво, а що враз з чеським військом від’їздили й українці, то й їм діставалося. Обстрілювали січовики й мадяри.
Чеське військо перейшло до Румунії через міст над Тисою в Тячеві. За ними під натиском мадярського війська зачали переходити й січовики та цивільні. Рано 16 березня ще перепустили румуни наших втікачів на свою територію, але вже пополудні того дня завернули з мосту 273 втікачів-січовиків і цивільних — і передали їх в руки мадярів. Загально говорено, що це сталося на домагання чехів у румунської влади у відплату за смерть чеських вояків, що згинули в боях із січовиками в Xycті і за обстрілювання чеського війська й урядництва, причому були ранені й жінки та діти на шляху Хуст-Тячево.
Мадяри примістили переданих в Тячеві. Сюди привели й тих, яких вловили в околиці Тячева або яких видало мадярське населення. Дехто наложив тут головою, розстріляний і вкинений в Тису. Дехто став вже на ціле життя калікою. Декому вдалося висвободитися. Решту перевезено опісля до табору в Криву коло Хуста, а відси до табору у Вор’юлопош. (Відносини в таборі докладно описав Микола Чирський в альманасі «Карпатська Україна в боротьбі» — «Тюрми й табори», ст. 166-202.)
Українець-лікар чеського війська, який був одягнений у цивільне і який попав припадково між січовиків, і якого враз з ними завернули румуни й передали в руки мадярів, на моє запитання, як поводилися з ним мадяри, відповідав одно-одиноке слово:
— Били.
— Але, як били? Списували з вами протокол, питали, хто ви є?
— Били.
— Добре, пане полковнику, але в подробицях як це було?
— Били.
На другий чи третій день йому вдалося вилеґітимуватися, хто він є, і його пустили до Хуста.
— І? — спитав я.
— Били.
Це було все, що він мені оповів. Тут, у Тячеві, виділили мадяри 36 січовиків-галичан, що були польськими громадянами.
— Що мали ми з ними робити? — оповідав опісля мадярський старшина в Хусті в українському товаристві. — Ми відставили їх до границі. Ми питали їх, за що вони йшли воювати. Відповіли, що йшли Україну будувати й її боронити перед комуністами, мадярами й поляками... На границі поставили їх в ряд під розстріл. Одні вийняли хрестики й зложили їх на грудях, більшість крикнула: «Слава Україні!» — і впала під кулями... Це була сцена, яку ціле життя буду пам’ятати. Скажіть, що це ви за люди, ви, українці, що ваша молодь так умирає? Чому не пішли ви будувати ту вашу Україну з середини землі, а з краю й то з нашої віковічної мадярської землі? — питав мадярський старшина.

Про знущання й убивства в інших місцевостях у мене тільки скупі, не повні відомості. Будучи в Хусті і побоюючися арешту, я не міг списувати жодних протоколів, а тільки короткі нотатки. За границею робив це вже хто інший. Я подаю найважніше з того, про що довідався ще в Хусті.
У Бороняві, в лісі, повісили 36 січовиків (вістку подав священик, особа достовірна).
В Грушеві ув’язнили о. Александра Купара, свідомого місцевого українця, й вивезли до Солотвини, де його вбили. На Великдень прислали до Грушева якогось священика-мадяра святити паску, але нарід не пішов загалом до церкви: «Убили нашого попа, то чужого не хочемо!» Військо облягло село.
Крім цього, в тому самому Грушеві розстріляли учителя Василя Неболу.
У Воловому розстріляли українців-емігрантів: д-ра Фігуру, професора гімназії, який тоді був учителем горожанської школи, й д-ра Завальницького, правника, який тоді учителював, теж українець-емігрант. Крім них, ще 12 січовиків. Коли трупи цих січовиків лежали на полі перед Воловим в напрямку до Прохідної, вигнали мадярські жандарми селян і вели слідство, хто вбив оцих людей…
У Требушанах був священиком о. Пасулька. Влада Карпатської України вислала його до концентраційного табору в Думені. Коли прийшли мадяри, вернувся о. Пасулька з табору й видав 7-ох селян, як тих, що вислали його до концентраційного табору. Мадярські жандарми привели їх до о. Пасульки, цей казав їм одягнутися у святочну одежу, бо мають іти мадярів привітати. Ці не хотіли спочатку, але опісля одяглися й прийшли, їх повели мадярські жандарми до Квасів, тут їх били, масакрували, повідрізували вуха, носи, розпорювали шлунки й сипали туди глину. Не треба пригадувати, що мадяри любуються в мученні безборонних побитих. Пізніше якась комісія розкопувала спільну могилу, де поховано змасакрованих. Члени комісії мали казати, що таких звірств, які поповнено на цих селянах, вони ще не бачили. На Великдень село не пішло до церкви, а жандарми штиками виганяли людей на богослужбу зразкового священика.
Про смерть Івана Ґриґи, свідомого українця, селянина з Вишніх Верецьок, який був головою читальні «Просвіти», головою нововибудованого Народногo дому там же таки, послом до сойму Карпатської України, оповідали мені таке: ще взимі прийшли до нього два січовики; він їх прийняв гостинно, а вони випитували його про стан залоги військової, про розвій українства й т. п. Дня 16 березня вертався Іван Ґриґа з засідання сойму додому, висів із залізниці у Волівці й зайшов до гостиниці. Тут стрінув цих самих двох січовиків — але вони були вже в одностроях польських жандармів. Один з цих жандармів вийшов, а коли вернувся, привів із собою мадярського жандарма. Ґригу вивели за село; мадярські жандарми казали Ґризі, щоб зрікся українства, відповів:
— Я був українцем, є ним і буду! ? вели його селом, а він кричав:
— Я був українцем, є ним і умру українцем!
Його розстріляли, а він умер з піднесеною рукою вгору і з окликом: «Слава Україні!»«
У Нижніх Верецьках загинуло 30 січовиків, що вмирали з окликом: «Слава Україні!»
У Великому Бичкові трагічно загинули учитель Дмитро Остапчук і кооператор інженер Микола Литвицький.
У Тячеві загинуло 16, їх розстріляли на човні й кинули трупи у Тису. Крім того, в Тячеві розстріляли 48, їх возили автами в ліс, дали рискалі й казали самим собі копати ями. Перша група — 13, друга — 17, третя — 18.
У Перечині розстріляли 8 січовиків: Гранчака, Пекаря Михайла, Керецмана Івана, Францка, Юзкевича, селянина з Великого Березного невідомого імені, батька п’ятьох дітей, з Дубринич селянина невідомого імені й учителя з Ворочева — Опаленика. Коли вели Керецмана через село і вступили до священика по дорозі, запиталися, чи Керецман винен і чи його розстріляти, священик відповів: «Всі винні, всіх розстріляти!» Цих вісьмох поставили над водою й розстріляли скорострілом. Старосту Добея, свідомого українця, так побили, що місяцями не міг прийти до себе. Крім цього, згори плили рікою трупи, дня 27 квітня витягнули в Перечині трьох розстріляних, в Перечині незнаних селян. В Тур’ї-Реметах знайдено в корчах трупи трьох січовиків.
В Ясіні сто три могили січовиків. Протоколи про звірства мадярського війська над січовиками списав д-р Микола Галій. За дозволом автора вибираю з його рукопису «Кервава книжка Карпатської України» оцей опис.
Уступаючи перед мадярами, які обсадили були вже всі переходи до Румунії, наш відділ в силі 22 людей подався до Тиси з наміром дістатися на пором або в мілкому місці перейти ріку вбрід, щоб так дістатися на румунську територію. В одному місці при березі стрінули ми кількох наших селян, що в’язали й приготовляли до сплаву дараби. Ми спитали селян, чи не бачили січовиків у котрій стороні? На це один старий гуцул зняв шапку, подивився на нас, покивав головою і сказав:
— Боже, Боже! Чи хто буде колись знати, кільки молодих людей понесла Тиса на цей день?! Ніхто їх не числив і не питав, куди вони, бідняги, пливуть!
По цих словах дід обернувся до ріки і перехрестився. Опісля глибоко відхнув, вийшов на берег, обняв наймолодшого з нас, якому було не більш 18 років, довго дивився йому в вічі, опісля сказав:
— І наш Юра... Пішов... Пішов нас боронити перед мадярами! — поцілував хлопця й тихим голосом додав: — Ідіть, діти!
Ми ще спитали, хто кидав до ріки наших хлопців.
— А хто ж? Мадяри стріляли ондечки під мостом і кидали всіх до води. Ідіть боротися за наші гори, за нашу Україну!

У Хусті й по інших місцевостях рівночасно з убивствами й розстрілами йшли арештування. Арештовували на доноси місцевих; як завжди в таких випадках — військові або не мали часу провірити основи доносів, або й не хотіли. Арешти в Тячеві, Хусті, Довгому, Рахові були переповнені; опісля перемінено будинок бувшої лічниці в Кривій біля Хуста на табір, де теж наші сиділи, врешті вивезли всіх ув’язнених до великого концентраційного табору у Вор’юлопош біля Ніредьгази, де їх били, мучилй й знущалися над ними.
Отже, скільки згинуло наших? З фактів, які вище я подав і на які опирався в оповіданнях достовірних людей-очевидців, випливає, що в боях січовиків з чеським військом згинуло наших біля 70, а в боях з мадярами — найменше — 1000-1500.
Тереном боїв з мадярами була південна частина Карпатської України: січовики, убиті по лісах, лежать там, може, й донині, ніким не бачені, не числені, і хіба тільки пастух або дикий звір знайде колись їх кості. Скільки людей щезло з арештів і не вернулося домів, скільки померло побитих — хто з нас може це знати? У Карпатській Україні обчислюють нині втрати на 3000-4000.
Цей факт насуває подвійні рефлексії. Одні, що наша молодь готова до найбільших жертв аж до віддачі життя за Україну. Це потішний факт, який нам каже мати глибоку пошану до тієї молоді. Але цей факт насуває нам і другі рефлексії: скільки впало противників у бою?
У боях з чеським військом впало наших 70, а чеських вояків — 8. Мадярське радіо голосило, що при зайнятті Карпатської України згинули 74 гонведи, а 140 були ранені. Берім, що з тих 140 зранених згинули ще 30 — то дістанемо, що мадярів згинуло приблизно 100.
Рахунок виходить страшний.
У боях з чеським військом впало 70 українців і 8 чеських вояків. У боях з мадярами впало 1000 до 1500 українців і 100 мадярів. З того зіставлення виходить, що майже десять або й п’ятнадцять наших ішло за одного супротивника!

Боже! Освіти наш розум! Дай нам не тільки динамізм, але й фахове знання, велике почуття відповідальности! А всім нашим ворогам — дай команди, які ми мали в Хусті!
Тоді, Боже, ми напевно закріпостимо всіх наших ворогів!
Амінь.

25. ЕВАКУАЦІЯ
Частина українців виїхала враз з чеським військом і чеськими урядовцями через Тячево до Румунії, в день приходу мадярського війська. Цих було коло 300 душ, між ними був і пан прем’єр. Ця частина подорожувала майже місяць, заки добилася до Словаччини, Німеччини й до Протекторату Чехії й Моравії.
Із Сваляви вийшло 156 учнів і 6 професорів, ішли пішки до Перечина й від Перечина до Снини, а звідти потягом до Кам’яниці, автами до Пряшева і знов залізницею до Братислави.
Частина виїхала разом з чеським урядництвом залізницею на Сянки або Лавочне, чи Ясіня до Галичини, а відси через Львів, Краків, Богумін до Чех. Найбільша частина української еміграції таки не могла виїхати.
Нова влада зачала арешти. Українців ув’язнювали мадяри найбільш за приналежність до Січі або до Української Національної Ради, або за те, що вони загалом українці. Чехи склали по приході мадярів Евакуаційну комісію при німецькому консуляті в Хусті, й ми заснували Українську евакуаційну комісію при німецькому консуляті, а член Української евакуаційної комісії, радник Володимир Устиянович, іменований теж повновласником німецького консулату, переговорював з мадярською військовою командою в ділі заарештованих і за що можна арештувати? Разом із генералом Новаковічем в Ужгороді договорився, що Січ була легальна організація Карпатської України, отже, за саму приналежність до Січі нікого не повинно мадярське військо ув’язнювати ані тримати у в’язниці, хіба що зловили кого із зброєю в руках. Hа основі цих установлених норм звільнила мадярська жандармерія частину українців із тюрми, але... ув’язнила нових...
Мадяри стали на тому, що країну треба вичистити від «українсько-чеського сміття»... І вже на другий чи третій день по зайнятті краю звільнила Мадярська Народна Рада в Хусті всіх суддів українців і чехів із служби. Дня 24 березня видав знов Шкільний Отділ Гражданского Правленія Карпатской Руси обіжник, в якому сказано, що не можуть бути прийняті до служби в шкільництві українські емігранти, що прийшли сюди по 28. X. 1918 року, ані їх потомки. Прийняті можуть бути тільки русскі, які боролися проти комуністів. Рівночасно видано обіжник, яким влада дозволяла в школі говорити тільки по-мадярськи або «карпаторусски», а виразно забороняла директорам і вчителям говорити в часі науки або з дітьми та їх батьками по-українськи або чеськи. Із служби усунули не тільки всіх українців-емігрантів, але й місцевих українців, які були національно свідомі й брали участь в українському національному житті. Із служби звільнили теж і тих місцевих русских, які в часі Карпатської України працювали з українцями та які були склали заяви — тоді такі часті! — що вони прозріли й вже стають українцями.
Усіх тих, які дістали були чехословацьке громадянство й були приналежні до одної з громад на території Карпатської України, уважали мадярські військові власті за чужинців, за громадян чехословацьких і викидали нас.
Ми урядували в Евакуаційній комісії серед дуже тяжких обставин: раз, що до нас приходили різні мадярські провокатори, які нам пропонували для прикладу, що вони можуть переховати нам 200 січовиків, які укриваються, хай тільки подамо, де вони скриваються. То знов уже першого дня вивели з нашого бюро генерала В. Петрова і ув’язнили. Ми зладили перший транспорт, як перед самим від’їздом поарештувала мадярська влада частину тих, що мали від’їхати. Це повторювалося опісля при кожному транспорті. До нашого бюро прибі гали жінки з плачем, криком, що їх чоловіків ув’язнено, причому падали на мадярів відповідні вислови, в бюро були мадярські шпигуни, й ми мусили кричати на цих жінок, що ми тільки евакуаційне бюро, не займаємося політикою й — випрошували з бюра розжалібнених жінок і провокаторів з ними. Одної суботи ув’язнили й мене. Найбільша моя провина була — і провина нас Bcix — що я українець. Але в мене знайшли ще й другу. Мадярська поліція й жандармерія дістала з Будапешту інструкції про український національний рух і про наші змагання відбудови Української держави. Коли такі інструкції прочитав мало інтелігентний поліційний агент, що досі не мав поняття про життя й змагання українців, то в його голові повстав опісля хаос, а коли до того хаосу ще долучилася монгольська злоба й злість, то нам всім доводилося таки добре терпіти. Мене спитався такий мадярський знавець від українських справ:
— Котрі були найславніші українські генерали?
Я вичислив кілька імен, а він до мене закричав:
— Найславнішим українським генералом був Коновальський, а ви вдаєте, що цього не знаєте. О, перед нами ви нічого не скриєте! Думаєте, що ми не знаємо, де є Київ, Харків, Одеса!
Я замітив, що жодного українського генерала Коновальського не було, він, мабуть, на думці має полковника Коновальця.
— Жаден Коновалець, а генерал Коновальський! Ми це ліпше знаємо, і ви не думайте, що вам вдасться нас обдурити. Хто вбив генерала Коновальського?
— Цього ніхто не знає.
— Ніхто не знає? А ми це знаємо! Нас ви не обманете. Це ви там були, це ви його вбили!
— Я? Але ж це до сьогодні не вияснено, хто вбив полковника Коновальця в Ротердамі. А я як живу, не був ще в Ротердамі.
— Ми це ліпше знаємо, і ви нас не обдурите! — і я вже сидів замкнений у малій вузонькій келії хустського суду. (В одній з келій сиділа вже моя донька другий тиждень.) І напевно, що був би я опинився в концентраційному таборі, та моє щастя було, що я був головою Української евакуаційної комісії і на інтервенцію радника Устияновича в імені німецького консуляту мене перевезли ще того самого дня на переслух до табору в Кривій, але тут і не переслухували, а випустили вночі домів.
Про вбивство генерала Коновальського мене вже ніхто не питався. По приході мадярів з’явилися в місті великі афіші, які заповідали надання «Карпатской Руси» автономії. Декларацію підписав полковник Ботке і голова Русской Hародной Ради — д-р Юлій Марина, професор теології в Ужгороді. Вони обидва проголошували, що братній мадярський нарід прийшов визволити братній руський нарід (в мадярському тексті було: рутген-не орос) з чесько-українського ярма, а далі було, що Карпатська Русь дістане тепер автономію. Я живо пригадав собі великі афіші з 1919 року на мурах домів Карпатської України, підписані французьким генералом Еноком, які теж заповідали, що ця країна дістане від ЧСР автономію. Тоді було бодай подано, на яких областях управи і в якому обсягу буде надана автономія, нині про це афіші мовчали. Характеристичне було й те, що декларацію підписував д-р Марина, а не ті, що за весь час існування ЧСР боролися за автономію та за негайне скликання сойму, цебто д-р С. Фенцик і А. Бродій. Ми догадувалися, що ці два за ЧСР забагацько обіцяли населенню, чого Мадярщина й не думала сповняти, прикладом, щоб урядовці були виключно місцеві русини й т. п., і тому вони тeпep щезали.
Про яку автономію думали мадяри, виразно вказувало їх викидання з урядів вже не тільки бувших українських емігрантів, але і всіх місцевих українців, які брали участь в публічному житті. У Хусті в гімназії звільнили всіх професорів українців-емігрантів і чехів, а теж і місцевих українців, і в гімназії не було кому вчити. Біду побачили місцеві кацапи, які досі поборювали українців, й тепер вони кинулися з пpocьбами до мадярських властей, щоб і українських емігрантів влада затримала в службі. У Будапешті побивалися за цією справою д-р Бращайко Юлій і д-р Долинай, але не на це займали мадяри цю країну, щоб лишати шкільництво в українських чи «русских» руках, вони мали й багацько своїх учителів та професорів без заняття. Урядові мадярські часописи з Будапешту писали, що країна дістане автономію, але вперед треба усунути всіх учителів і професорів, яких настановили чехи і які виховали молодь у ворожому до Мадярщини дусі. На їx місце треба спровадити учителів і професорів виключно мадярів, які й не знають мови місцевого населення, вони то навчаться від молоді мови місцевого населення, але й молодь навчиться від них державної мови. Так зачиналася автономія.
У Білках ув’язнено всіх професорів українців враз з директором Корнилом Заклинським. Із Севлюша з учительcької семинарії та з гімназії в Рахові і у Великому Бичкові — майже всі професори виемігрували, в одній Сваляві професорський збір був у більшості мадярсько-кацапський і лишився. Знов професорський збір гімназії в Перечині був у відносно щасливому положенні, там був людяний комендант, і професори виїхали, не бачивши арештів...
Гімназії перемінено на мадярські з «карпаторускими» паралельками. Дітей емігрантів викинули. Але і в цих паралельках заведено деякі предмети по-мадярськи, шкільну оплату піднесено на 200 пенгів у рік, суму, якої робітник чи селянин не в силі заплатити, і тим самим селянським дітям замкнено вступ до школи. Програма мадярської влади була коротка, але ясна: простаків не пустити в школу. Тут треба для зрозуміння додати, що Мадярщина — це країна графів, магнатів та власників великих земельних посілостей; нарід бідний, без землі. Аристократизм мадярської панівної верстви перейшов і на місцеву інтелігенцію, і я спостерігав часто серед місцевих професорів-українців і в часі існування ЧСР велику нехіть до селянських дітей у школі. Часто доводилося мені чути серед них домагання, щоб був наведений нумерус клявзус для селянських дітей, щоб діти простаків не приходили до школи та «нашим» дітям не забирали місць. Внаслідок такого світогляду професори легко класифікували всяких туманів, оскільки вони походили з інтелігентних домів, а на селянських дітях часто поповнювали злочин. Але за демократичної ЧСР не могла місцева українська інтелігенція ввести своїх аристократичних ідей у життя, тепер примітила радо шкільну політику мадярської влади.
Редуковано теж народне шкільництво, задумано вернути до передвоєнного часу, щоб самі села утримували народне церковне шкільництво під доглядом духовенства, яке, як відомо, було змадярщене і частину якого й двадцять літ життя в ЧСР не відмадярщило. У народних школах завели три години науки мадярської мови день у день. Загалом серед мадярів викликало велике здивування, що ЧСР наплодила так багато народних, горожанських та середніх шкіл...
Одного дня оголошено великими афішами, щоб усі школи й... приватні люди принесли до магістрату всі українські книжки — їх мали спалити. Український поет Зореслав, у довгій монашій рясі, прочитав цю оголоску, не втерпів, підскочив і зірвав її, щоб інші не читали. І на пам’ятку ганьби.
У часі Великодня в Хусті мало радости: тут сина взяли до тюрми, там донька сидить чи брат, чи хоч чужий, та свій. Там вбили брата, сина, чоловіка. Увечері виходимо у місто, ідемо бічними вуличками, попід канал, попри недавнє міністерство культу, шкіл і народної освіти. Дивлюся у вікна, де ще недавно ми всі урядували — сьогодні сидять там інтерновані українці, а на актах спить мадярський вояк, що їх із крісом стереже. Саме коли переходимо попри міністерство, виводять з нього ув’язнених, та ще як виводять! В генерала Петрова на руці грубий ланц, який вживають на худобу, тим ланцом прикований до другого, їх вивели парами й повели в напрямку до міста. А ми за ними: хочемо знати, куди їх повели.
На розі юрба святочної публіки. Ведуть закованих, хтось з-посеред публіки зачав викрикувати по-мадярськи проти українців. До нього підійшла якась міщанка і з розгону вдарила в лице. І раз, і два.

Дня 30 квітня 1939 виїхали ми з Хуста. По шести тижнях життя під мадярами. Співробітники Української евакуаційної комісії, радник Володимир Устиянович, радник Іван Комаринський і нотар Білик Ілько виїхали вже скоріш, тепер виїздили ми, останні з тієї комісії: д-р Малик Євген, директор Андрій Алиськевич і я.
Сонце заходило, коли ми востаннє дивилися на недавню столицю Карпатської України. Настрій виселених українців, які їхали разом з нами, був різний. Ми всі їхали на нову еміграцію, в невідоме. Дехто був зажурений майбутністю, тому оповів я про те, як я вже сьомий раз банкротував із панами, яким служив. Шість разів я дав собі раду своєю головою, отже, вірю, що й тепер, за сьомим разом, не пропаду, а випливу. Це заспокоювало декого, й він сам зачинав вірити в свої сили.
— А що буде з Карпатською Україною?
Мені пригадувалося слово, сказане при відкритті сойму... Хай цей ворог знає, що ми вже не ті самі, що були колись, перед війною. Ми сталися свідомі українці, і ми скуштували великого Божого дару — волі... Ворог може своїми скорострілами й гарматами зайняти наші землі — та наших душ він не займе. Ми сталися українцями, й ними вже лишимося!
...Правда, українцям за Карпатами і всім нам, українцям, доведеться пережити ще не одну тяжку хвилину, але хінці вироблювали колись найліпші бритви з уживаних кінських підків, бо ці, биті до каміння, — твердли.
Наш потяг мчався. Декого віз він на першу еміграцію, декого на другу, декого на третю, а декого вже на четверту, п’яту — в безперервній боротьбі за право українського народу на самостійне державне життя.

Хочемо правди? Ось її очі!
Уроки Карпатської України:
концепція Володимира Бірчака

Маймо мужність правді глянути в очі, і правда поставить нас знову на ноги.
…одна з рис закарпатських українців: не глянути правді мужньо в очі, а витворити собі якусь фікцію й повірити в неї.
Володимир Бірчак,
“Карпатська Україна”, 1940 р.

Нерідко потребуємо історичної правди. Коли задушно. Мусимо тоді витримати надскладний психологічний тест — не закліпати, не відвернутися від проникливих очей непроминущої істини. Далі належить зосереджено зачерпнути й обережно витягти на поверхню якомога більше безпристрастних свідчень із колодязних глибин людської пам’яті.
Нескладене випробування нічим не загрожує: ні амнезією, ні катарактою, ні епілептичним усвідомленням своєї скороминучої присутності в універсумі. Йдеться не про знайомий зі школи рутинний іспит на вистраждану зрілість ? статеву, загальноосвітню, громадянську чи державну. Просто у паркому повітрі зависло дамокловим мечем віднайдення духовної зав’язі...
Засівач діє-слів
із минулого часу
Володимир Бірчак (1881-1952) — учений та педагог, письменник і журналіст, громадський діяч і державний службовець. Як громадянина, його життєвий шлях проліг через декілька державних утворень: Австро-Угорська монархія; Західно-Українська Народна Республіка в злуці з Українською Народною Республікою; Чехословацька Республіка в унітарній, федеративній (Карпатська Україна), інкорпорованій (Протекторат Чехії та Моравії) та відновленій (комуністичній) фазі; Союз Радянських Соціалістичних Республік.
Власне, правоохоронні та судові органи СРСР прямо причетні до смерті В. Бірчака та його посмертної реабілітації. 9 вересня 1945 р. арештований у відвойованій в нацистів Празі. Людиною вже похилого віку витримав ще сім літ тюремних поневірянь через політичні мотиви, зокрема, майже півроку в Ужгороді, потім чотири місяці в Харкові (6 березня — 4 липня 1946 р.), далі етапами у горезвісний Сибір — Красноярський край, Кемеровську та Іркутську області. На 72-му році життя помер від серцевої недостатності (21 вересня 1952 р.), похований на кладовищі ГУЛАГу в селі Новочунка Чунського району Іркутської області. Типова жертва комуністичних репресій. Засуджений спеціальним судом Закарпатської України 11 січня 1946 р. (20 років позбавлення волі) і реабілітований Закарпатським обласним судом 25 січня 1990 р.
Народився Володимир Бірчак 12 березня 1881 р. в сім’ї греко-католицького священика села Любинці (тепер Стрийський район Львівської області), котре нині перетинає шосе Чоп-Київ. Філолог за спеціальністю, закінчив історико-філологічні студії на філософських факультетах Краківського і Львівського університетів, захистив докторську дисертацію і вчителював у гімназіях Львова, Самбора і Дрогобича. У листопаді 1918 р. за дорученням уряду ЗУНР очолив міську владу Дрогобича. Після загибелі УНР, за якої працював доцентом Кам’янець-Подільського університету, восени 1919 р. через Бухарест і Відень емігрував у Чехословаччину. У лютому 1920 р. поселився в Ужгороді. У Закарпатті прожив майже двадцятиліття (по квітень 1939 р.).
У Підкарпатській Русі (Карпатській Україні) пройшли найбільш продуктивні роки життя Володимира Бірчака: приїхав молодим і сповненим енергії (39-річним емігрантом) і покинув край вже доволі зрілим (58-літнім вигнанцем). За досягнутим цей життєвий проміжок є вершинним у будь-якої людини. Отож у В. Бірчака пора найвищого творчого злету дістала закарпатську прописку. У його активі загалом 18 книг і сотні публікацій. У них відбито сплав різнобічних обдарувань: з одного боку, талановитого прозаїка, публіциста, літературознавця, а з другого ? кваліфікованого вчителя, чиновника і редактора.
В Ужгороді Володимир Бірчак спочатку отримав працю в освітньому підрозділі крайової виконавчої влади (шкільному відділі земського уряду), а потім ? гімназійного учителя української мови, філософії та античної літератури. Крім того, долучився до розвитку регіональних громадських організацій “Просвіта” і “Пласт”, міського театру. Попри свою суспільну заангажованість був зразковим сім’янином: із дружиною виховав двох дітей (доньку і сина), в Ужгороді проживав у власному будинку. Свій дім після евакуації у листопаді 1938 р. залишив редакторові Аріові зі Стокгольму. В ужгородський та хустський період його дружина приятелювала із сестрами Августина Волошина. За карпатоукраїнської автономії син [Богдан?] учився в торговельній академії у Сваляві. У перші дні окупації Карпатської України доньку Ростиславу (в заміжжі Алиськевич) угорська влада на певний час ув’язнила в Хусті.
Як прозаїк, на початку XX ст. Володимир Бірчак був лідером літературного об’єднання модерністів “Молода муза”, редактором його друкованого органу — журналу “Світ”. Він є автором семи збірок оповідань і новел, що побачили світ у Львові: “Матура” (1902), “Урвана пісня” (1904), “Під небом півдня” (1907), “Мільйон” (1911), “Латачки” (1912), “Причта” (1931) і “Золота скрипка” (1937). Теж окремими виданнями з’явилися п’ять повістей: три історичні (на матеріалі XI і XII ст.) “Василько Ростиславович” (Берлін, 1923), “Володар Ростиславович” (“Велика перемога”) (Львів, 1930; Краків, 1941), “Проти закону” (Львів, 1936) і дві соціально-політичні “На нових землях” (Львів, 1938), “Кар’єра” (Краків–Львів, 1943). У рукописах залишилися ще дві повісті “Осіннє листя” і “Безжурні дні”, збірка оповідань “З дідової бороди”.
Примітно, у повісті “На нових землях” відображене закарпатське учительство, яке письменник знав досконало, сходивши фаховими (педагогічними) стежками все Закарпаття. Дотепна “Золота скрипка” теж непретензійно і без фальцету відтворила мелодійний закарпатський колорит.
Як повістяр Володимир Бірчак проявив глибокий науковий інтерес до вподобаного жанру. За відомостями на середину 1990-х рр., у його зятя Богдана Алиськевича в Брно (Чехія) зберігався рукопис монографії “Ідея і форма української повісті XIX віку (Г. Квітка, П. Куліш, О. Стороженко, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, І. Франко). Проба естетичної аналізи і синтези”. В. Бірчаку належить афоризм: “Історична повість ? нинішня ідея, одягнута в старий світ”. Як аргумент, наводилися великі прозові твори Пантелеймона Куліша (“Чорна Рада”), Івана Франка (“Захар Беркут”), Богдана Лепкого (“Мазепа”).
На жаль, у незалежній Україні Бірчакова белетристика не отримала масового читача. Щоправда, літературознавець Михайло Шалата з Дрогобича дещо готував до друку, але перевидання не вийшло. У перші роки незалежності видавництво “Дніпро” в Києві анонсувало вихід у світ книги В. Бірчака, складеної з двох історичних повістей “Василько Ростиславович” і “Велика перемога”. Теж не судилося.
Його літературознавчі інтереси співпали з навчально-методичними і ширше — з нагальними середньоосвітніми потребами навчання дітей рідною мовою. Працюючи службовцем в управлінні крайовою освітою, Володимир Бірчак підготував чотири підручники — “Руські читанки” для 1, 2, 3 і 4 класів гімназійної та горожанської шкіл, видрукованих у Празі державним видавництвом у 1922-1924 рр. Окремої згадки заслуговує його краєзнавча монографія і водночас навчальна хрестоматія “Літературні стремління Підкарпатської Русі”, що витримала в Ужгороді три видання: прижиттєві (1921, 1937) та факсимільне (1993, поважним накладом 5 тис. прим.).
По суті, галицький українець Володимир Бірчак став ключовим гравцем у некоронованому тріумвіраті, котрий неподільно панував у галузі літературної критики міжвоєнного Закарпаття. Поряд із ним сяяли зірки чеха Антоніна Гартла і росіянина (за самоусвідомленням) Євгена Недзельського. Оригінальні коментарі, якісно нова схема інтерпретації матеріалу дають неспростовні підстави назвати синтетичні “Літературні стремління Підкарпатської Русі” новаторськими.
У Закарпатті Володимир Бірчак доволі швидко здобув реноме маститого журналіста й успішного редактора. За його безпосередньої участі виходили газети “Народ” (1920-1921) та “Українське слово” (1932-1938), журнали “Пластун” (1923-1935) і “Підкарпатська Русь” (1923-1934), науковий збірник Товариства “Просвіта” в Ужгороді (1922-1938). У них він розмістив і низку своїх ґрунтовних літературознавчих праць, науково-популярних і публіцистичних творів. Приміром, в “Українському слові” під псевдонімом Н. А. Коліні вів фейлетонну колонку “На коліні”, що встановила у краї рейтинговий рекорд читацької популярності. Посередництвом дотепного гумору і в’їдливої сатири йшлося про різні аспекти тодішнього життя Підкарпатської Русі.

Бачив, пережив, передумав
Уперше Бірчакова “Карпатська Україна” до мене потрапила з ласки професора Василя Худанича (1922-2006) у середині 1990-х рр. та стала важливим об’єктивним джерелом (як задокументовані свідчення компетентного очевидця) у відповідному фрагменті кандидатської дисертації. Якраз у спеціалізованій вченій раді світлої пам’яті професор Худанич виступив її науковим опонентом. Проте я не був ані першим, ані останнім, хто залучав цей унікальний історичний документ в активний науковий обіг.
Книга мемуарів Володимира Бірчака “Карпатська Україна. Спомини й переживання” (1939-1940) ? щира сповідь і безпристрасний заповіт активного учасника українського державотворення. Сам же автор свій державницький тест витримав зразу на двох переломних етапах ? у 1918-1919-му (Західно-Українська Народна Республіка і Українська Народна Республіка) і 1938-1939-му. У міністерстві шкільництва Карпатської України (автономії у складі Чехословацької Республіки) він готував українські читанки для гімназій, а в міністерстві судівництва виробляв українську судову термінологію.
Уся його біографія служить присвятою “безперервній боротьбі за право українського народу на самостійне державне життя”. Навіть тоді, коли в небожителів спрацьовував інстинкт самозбереження і синдром утікача, В. Бірчак залишав поле бою останнім і з честю. Як голова Української евакуаційної комісії він покинув Хуст аж 30 квітня 1939 р. Хто, як і куди, не гаючи жодної хвилини, рятувався втечею з проводирів і простих діячів, ? нині добре відомо. Власне, вся сіль історичної правди в тому: завзято починали Карпатську Україну місцеві титани і герої, а скромні трудівники-імігранти мусили завершити її якомога пристойніше і з найменшими втратами.
Невдовзі, уповні наділений моральним правом, Володимир Бірчак узяв участь в карпатоукраїнській історіографічній війні різних ідеологічних напрямів національно-визвольного руху — півроку “пересидів при столі”, збираючи і перевіряючи факти. Зокрема, звірства угорського війська над січовиками детально описав доктор філософії Микола Галій. Із дозволу автора В. Бірчак вибрав з його рукопису “Кривава книжка Карпатської України” найбільш промовисті свідчення. На жаль, подальша доля цього рукопису не відома.
Тоді ж (1939) у Відні з ініціативи Організації українських націоналістів під проводом Андрія Мельника вийшов друком збірник “Карпатська Україна в боротьбі” (22 автори-учасники подій). Це видання мало подвійне дно: з одного боку, здебільша правдиво фіксувало ключові події, а з другого ? грало апологетичну й виправдовувальну роль для місцевих і приїзджих націоналістів. Насправді вони не стільки розбудовували, скільки своїм античеським радикалізмом підривали автономно-державні основи Карпатської України.
Свідчення В. Бірчака кооптуються з мемуаристикою Василя Ґренджі-Донського та Вікентія Шандора. Перший знаходився в гущі хустських подій, а другий ? празьких. Праці обидвох теж публікувалися за гарячими слідами, але окремими виданнями в Україні побачили світ при кінці століття.
Колишній унеерівець Володимир Бірчак вступив у предметну й конструктивну дискусію з мельниківцями. Видавництво “Нація в поході”, що належало прихильникам екс-гетьмана Павла Скоропадського (жив тоді в Берліні), видрукувало ці спомини в Празі, хоч їх автор і не був членом гетьманської організації. За власним зізнанням, В. Бірчак написав не історію Карпатської України чи “Карпатської Січі” в класичному розумінні, а “свої спомини — те, що бачив, пережив, передумав”.
Якщо вже оунівська “Карпатська Україна в боротьбі” та дотичні за темою книжки, заслужили передруків і жвавого інтересу наших сучасників, то збалансована “Карпатська Україна (Спомини й переживання)”, витворена “за свіжої пам’яті” й теж одразу винесена на публіку, давно стомилася належати вузькому фаховому колу. І це при тому, що вона б’є рекорди цитованості. І це при тому, що вона безпосередньо найбільше сприяла утвердженню історичного об’єктивізму, що крізь ура-патріотичний заслін торував шлях у незалежній Україні нелегко і, зрештою, задовго. Вкажемо лише головніші публікації, їхнє порівняння з десятками проміжних одних і тих же авторів велемовно дезавуює цей біобібліографічний натяк.
Підкреслимо тільки те, що кваліфікований розбір професіоналів (істориків і правників) тривалий час не мав пошани. Зате “історіографічне сміття” нерідко державним коштом натхненно продукували слабко освічені мітингові маніпулятори, за пропагандистськими штампами котрих вихлюпували графоманство і дилетантизм.
У своїй “Карпатській Україні” В. Бірчак виходив із твердих моральних настанов. У різних частинах книжки він повертався до них неводнораз, виразно формулюючи головну ідею: “Ціль споминів змалювати по можливості якнайвірніше пережите, щоб в майбутності на доброму майбутні покоління будували, злого уникали”. В іншому розділі зауважив: “Мусить хтось бути, що візьме на себе всю ненависть і ввесь гнів ображених величин і скаже правду, щоб у майбутності ми не повторювалися й не робили тих самих хиб”. І нарешті з-під пера випурхнула афористична блискітка: “Маймо мужність правді глянути в очі, і правда поставить нас знову на ноги”.
Образно кажучи, весь ідейно-тематичний зміст Бірчакових мемуарів заховано в очікуваній державотворчій перспективі. Її оптимістично акумулює зазначена аналітична тріада: (1) найточніше показати поразку і (2) деталізувати роль усіх до неї причетних, бо (3) тільки історія без міфів і легенд послужить міцним фундаментом нової Української держави.
У чому ж ця правда? Володимир Бірчак не приховав шифрів. Їх теж три. Перший відображений у розмові з письменником Уласом Самчуком наприкінці вересня 1938 р. в Ужгороді. Мемуарист переповів полеміку. Як усі тодішні націоналісти, У. Самчук вважав Карпатську Україну початком відбудови незалежної України. Позапартійний та позафракційний В. Бірчак виходив з об’єктивних умов: Карпатська Україна може бути тільки завершенням, а не початком цього державотворчого процесу. Дуже скоро так і сталося, але за радянським сценарієм (1944-1945). В. Бірчак не був і не бажав бути його провидцем. Лиш у новелі “Хитрий Панько” із збірки “Золота скрипка” (1937) мимовільно й сумовито подав типовий діалог із того регістру:
“? Панове! Така проста річ. Не можемо взяти Львова, берім більший Київ, тоді Львів уже сам собою буде наш.
? А не візьмемо Києва, берім Москву, Петроград?”
Другий шифр для прочитання розтаємниченої правди полягав у фанатичній вірі бомонду Карпатської України в геополітичний “царський подарунок” нацистської Німеччини. У світогляді тогочасних закарпатських українців вкорінилася контроверсивна риса “не глянути правді мужньо в очі, а витворити собі якусь фікцію й повірити в неї”. Надмірно зорієнтована на очікувану монопольну зовнішню підтримку, тутешня інтелігенція закордоном, утім, не викликала професійної довіри. Ніхто не вірив у її здібності збудувати щось узагалі, тим більше державу під чужим диктатом.
В. Бірчак навів чимало прикладів місцевих національно-культурних проектів (акціонерні товариства, громадські організації), які в 1920-1930-х рр. закінчилися фінансовим банкрутством: “Підкарпатський банк”, “Просвіта”, “Уніо”, “Акорд”, “Геліос” тощо. Він слушно примітив: як могли ці інтелігенти належно управляти цілою країною, коли не вміли добре господарювати в малих підприємствах. Як відомо, Німеччина не прийняла незалежну Карпатської України під свій протекторат. Туман геополітичних ілюзій розвіявся на світанку 16 березня 1939 р.
Звідси випливала третя причина заздалегідь спрогнозованого фіаско. Із самого початку державне будівництво в окремо взятому українському регіоні (території) не було безнадійним. Йшлося не лише про брак адекватної національної стратегії, але й досвідчених кадрів у достатній кількості, при тому на перших ролях.
Приміром, карпатоукраїнську урядову газету “Нова Свобода” фінансувала чехословацька держава. Її друкували тиражем 8,5 тис. прим., які продавали по 50 сотиків. Хоч центральний уряд із Праги доплачував місячно 30 тис. корон, редакція газети умудрилася заборгувати державній друкарні 60 тис. корон і… розміщувати антидержавні статті. “Новою Свободою” заправляв провінційний редактор, який “все знав і про все писав” (аматорськи, без жодних джерел і належної підготовки): про міську каналізацію, реформу гімназій, земельні відносини і т. д.
Інший приклад. Німецькі газети потребували постійних соціально-економічних вісток про Карпатську Україну, але не було ні готових матеріалів, ні кваліфікованої автури. У Хусті досконало володіли німецькою українці-емігранти. Але їх міністр Юлій Ревай (учитель горожанських шкіл, соціал-демократ), котрий взяв на себе найширші повноваження, не хотів залучати на відповідальні посади. У своїх поїздках до Німеччини він брав не дуже грамотних людей. Дійшло до курйозів. Ю. Ревай вручив офіційний лист представнику німецького уряду, котрий передав його до Українського наукового інституту в Берліні, аби з’ясувати зміст. Написаний начебто по-німецьки, лист потребував дешифровки.
Моральний капітал у світі від малоосвічених представників уряду Карпатської України годі було чекати.

Полковники ні-одного-дня-у-війську
Організація народної оборони “Карпатська Січ” (із центром у Хусті) вела відлік із 3 листопада 1938 р. Як напівдержавна і парамілітарна, вона мала захищати національні та державні інтереси, вести військову підготовку добровольців призовного віку. Досі тільки спортивно-туристичний “Пласт” займався патріотичним і передвійськовим вихованням юнаків і дівчат, але до 18-го року життя. Командантом “Пласту” в Карпатській Україні вибрали Степана Папа, почесним командантом — Володимира Бірчака. До речі, В. Бірчак спричинився до становлення пластового руху в Закарпатті, у 1934 р. став головою Крайової пластової старшини. Його старанням “Пласт” набув прекрасну таборову площу в мальовничій околиці села Солочин, поблизу Сваляви.
Де-факто на чолі “Карпатської Січі” стояли чотири команданти (керівники), жоден з яких на цій ділянці не був професіоналом. За її статутом (де-юре) встановлювалося одноосібне керівництво: один командант і два заступники-члени команди. Командант Дмитро Климпуш служив у війську, але за Першої світової війни і не офіцером. У дійсності він мав трьох заступників, які реально управляли всім і без нього, проте колективно — тріумвіратом. Іван Роман — дрібний банківський службовець, свого часу дослужився у чехословацькому війську до “рахункового підстаршини”. За складом характеру — “типовий український отаман із українських степів з 1919 року”. Степан Росоха та Іван Рогач водночас працювали секретарями прем’єра А. Волошина, проте “обидва у війську — ні день, але в Січі — старшини, мабуть, підполковники”.
У Хусті тоді знаходилися військові високого рангу, котрі відзначилися в боях. Але молодим націоналістам старше покоління, яке пережило 1914-1920 рр., було цілком непотрібне. Наприклад, до співпраці вже на старті “Карпатської Січі” вони не допустили полковників Миколу Аркаса і Гната Стефаніва, а пізніше, 15 березня 1939 р., у числі 30-ти вищих офіцерів ? і генерала Всеволода Петріва, вважаючи його людиною лівих поглядів: “…цілий день перестояв під дверима команди старий, солідний, чесний генерал”.
З цього приводу В. Бірчак настійливо роз’яснював чільним носіям влади: “Українці Карпатської України — це було щойно перше покоління, яке виступало на політичному полі, українці-емігранти — це було вже четверте покоління, яке мало вже традицію боротьби й досвід і вміло працювати”. Цими порадами відверто нехтували, а нерідко глузували (міністр Ю. Ревай).
У Карпатській Україні Володимир Бірчак спостеріг цікавий феномен “полковників ні-одного-дня-у-війську” і те, що зміцнення української національної ідеї проходило під впливом німецького націонал-соціалізму. Так, при зміні державного ладу в Чехословаччині впали у вічі раптові кон’юнктурні переходи соціал-демократів на позиції націоналізму. З таких “перескакувачів” завжди найліпші слуги, доки режим знову не зміниться.
Але, як не парадоксально, у Карпатській Україні “перебігунчики” грали роль не слуг, а дістали відповідальні посади. Ще в грудні 1938 р. в Празі німецький посол Генке, котрий був інформований про непрофесіоналізм в управлінні економікою і фінансами Карпатської України, на прийомі делегації Української центральної народної ради порадив через Федора Ревая: “Панове, візьміть собі чеха-фахівця на міністра фінансів, і він вас витягне з біди”.
Вищі органи крайової влади заполонили “горді всезнайки — у дійсності дурники”, які за здібностями прирівнювали себе до Б. Мусоліні чи А. Гітлера, а при найближчій небезпеці втекли. Керівники “Карпатської Січі” вважали себе “за найвищий ареопаг державної мудрости, за найвищого виразника українського патріотизму”, безцеремонно й некомпетентно втручались у всі суспільні аспекти.
Дуже часто провідники “Карпатської Січі” зводили примітивні порахунки. За колись програний судовий процес у Празі могли зловити противника в Хусті й безкарно відбити нирки. Мовчати про такі страшні речі В. Бірчак уважав за злочин. Як і про те, що сімнадцятилітні січовики судили людей по селах і видали понад п’ятсот присудів. Таким чином вони скоїли тяжкі злочини проти держави, узурпувавши судову функцію.
Фактів суспільної деструкції вистачало. Один із січових командирів — провокатор, який прибув із Польщі (галицький українець) — зорганізував у Севлюші (Виноградові) молодіжний похід до польського консульства, де на вікнах вибили шиби. Спалахнула чергова польсько-чехословацька дипломатична напруга. У “Карпатську Січ” вступило сотні молодих галичан, які нелегально перейшли кордон. Часто вони оповідали казкові сюжети про свої поневіряння і втечі з польських в’язниць. В. Бірчак пожалкував: “Дуже доброго розвідного апарату не було, щоб пересіяти цих людей”. Реальну ситуацію у “Карпатській Січі” найкраще знав міністр внутрішніх справ Карпатської України, чеський генерал Лев Прхала, який мав добру розвідку і швидко навербував агентів усіх спеціалізацій.
Як переконливо аргументував Володимир Бірчак, Карпатська Україна не мала значних перспектив через дошкульні підривні акції з двох джерел хаосу: керівництва “Карпатської Січі” (по суті, другого карпатоукраїнського уряду) та офісу міністра Ю. Ревая, у тому числі контрольованої ним Української центральної народної ради (провідної політичної сили автономії). Її очолив директор державної друкарні Федір Ревай, брат міністра.
Між лідерами обох інституцій — “Карпатської Січі” (ОУН) та Української центральної народної ради (екс-соціалісти) — точилася запекла боротьба за те, хто істинний виразник державної мудрості. Одні одних прагнули усунути з політичної арени, проте, врешті решт, спільно “вдарили в тони мадярської й польської політики проти чехів і проти самої федерації”. 19 січня 1939 р. січовики рішилися на державний переворот, але їх вчасно викрили. Невдовзі, у ніч на 4 лютого на автомобілі поліції вони все ж таки викрали зброю із складу жандармерії.
Розв’язання цих та інших внутрішньополітичних проблем Карпатської України федеральний уряд доручив генералу Л. Прхалі. І він з ними справився. Як міністр внутрішніх справ Лев Прхала передав усі управлінські функції в руки українця ? доктора права Отто Павлюха, свого першого заступника. Генерал не втручався у виборчий процес, але підписався під відозвою Чеської народної ради на підтримку виборчого блоку “Українське народне об’єднання” 12 лютого. Однак уночі на вівторок 14 березня о другій годині прем’єр А. Волошин наказав жандармерії видати січовикам зброю без відома Л. Прхали. Вже о шостій годині генерал роззброїв “Карпатську Січ”, згідно з новим наказом прем’єра.
Коментуючи ці факти Володимир Бірчак далекий від ідеалізації ролі Августина Волошина, зразу ж канонізованого націоналістами, аби приховати і його, і свої слабкі риси та грубі прорахунки. У книзі “Карпатська Україна (Спомини й переживання)” йдеться про А. Волошина як про високоморальну людину (“батька”), котрий, однак, за своїм м’яким характером і попереднім життєвим досвідом (священика-педагога) не зміг досягти рівня “державного мужа” чи “вождя”. І навпаки. Коли Прага у Хуст призначила Л. Прхалу, він зразу проявив себе прагматичним і державним діячем, якому серед карпатоукраїнців не було рівних. Тому професійні дії чеського генерала, причому ? на розвиток української державності, викликали повагу В. Бірчака, далеко нестороннього спостерігача тих подій.

Іспити на зрілість
Якщо вжити метонімії, то всі національні спільноти свій атестат на державну зрілість підтверджували упродовж декількох екзаменаційних сесій поспіль. Карпатській Україні випала одна коротка сесія — з трьох іспитів.
Перший складено блискуче. У переддень виборів до сойму Карпатської України (неділя 12 лютого 1939 р.), до Хуста приїхали більше двадцяти зарубіжних кореспондентів. Вони користувалися послугами спеціальних перекладачів і навідалися у найвіддаленіші населені пункти. У кожному селі молодь розпалила “вогні свободи”. Біля ватри збиралися люди у святковому вбранні. Сніг із дощем і дошкульний холод не зупинили справжнього народного свята без огляду на етнічну належність. До того ж, Карпатська Україна виявилася одинокою в складі потрійної чехо-словацько-української федерації, котра не видала протиєврейських законів. Тому місцеві євреї (12 % населення) зробилися не менш завзятими українофілами. “Українське народне об’єднання” отримало 243 832 голосів (92,4%). Вибори не проходили, як зазвичай дотепер, під покровом корупції, дармової ковбаси й горілки. Продаж алкоголю був заборонений на два дні (у суботу і неділю).
Другий іспит завершився крахом: і білет потрапив неочікуваний, і відповідати змушені не ті, кого репетитори терпляче школували. Прем’єр Августин Волошин (щойно обраний президентом незалежної, але ніким дипломатично не визнаної Карпатської України) виїхав із Хуста на світанку в четвер 16 березня 1939 р. через Тячів до Румунії. Перед від’їздом наказав “Карпатській Січі” не чинити окупантам опору. Січовики не виконали наказу, звинувативши “батька” в зраді. Володимир Бірчак одразу ж примітив: “Коли що було героїчне в історії Карпатської України, то це дала «Карпатська Січ», і якщо в цій країні будуть співати пісні, потайки перед мадярським жандармом, то це будуть пісні про «Карпатську Січ»”. Насамперед ішлося про 1,5 тис. загиблих у перші дні окупації.
У принципі, третій іспит уже нічого не вирішував. Але за таких обставин він був обов’язковим і був гідно складений. Ставилося за мету не стільки зберегти лице, скільки професіонально виконати державницький обов’язок до кінця, навіть у хаосі трагічної розв’язки. В. Бірчак став головою Української евакуаційної комісії. Вона складалася з шести осіб і працювала шість тижнів при німецькому консульстві в Хусті. 30 квітня 1939 р. із Хуста виїхали останні її співробітники: Євген Малик, Андрій Алиськевич і Володимир Бірчак, позаяк Володимир Устиянович, Іван Комаринський та Ілько Білик виїхали трохи раніше. Перед тим В. Устиянович домовився з угорським генералом Б. Новаковічем в Ужгороді, що “Карпатська Січ” діяла легально, тому належність до неї не становить складу злочину. Hа цій підставі угорська жандармерія звільнила частину арештованих.
Після евакуаційного іспиту В. Бірчак підвів біографічну риску під тим, як усьоме “банкротував із панами, яким служив”. І небавом у книжці “Карпатська Україна (Спомини й переживання)” розрадив усіх оптимістичною згадкою про давніх китайців, які виробляли найліпші бритви з уживаних кінських підків.

Голгофа
У роки Другої світової війни Володимир Бірчак проживав у Брно, співпрацював із газетою “Українська дійсність”, а в квітні 1945 р., коли знову всі “державники” розбіглися, очолив Музей визвольної боротьби України в Празі. Вісім разів брнонське гестапо у 1940 р. викликало його для пояснень щодо різних сюжетів книжки “Карпатська Україна”. Зрештою, автора залишили в спокою, аж поки співробітники НКВС не взялися за “стару тему”. У Празі по вулиці Собреславській, 22 під час обшуку вони вилучили у В. Бірчака примірник цих спогадів разом із вирізками з газет і грошима. 500 чеських крон одразу демонстративно повернули власникові.
В Ужгородській в’язниці 17 січня 1946 р. Володимир Бірчак написав заяву про помилування, де зазначив три важливі моменти: 1) “ніколи активної участі в політиці не брав”, 2) “в 1939 р. видав в Празі книжку «Карпатська Україна», в якій виступив проти українських націоналістів”, 3) “далі хоче працювати для українського народу і науки”. Це не крутійство Фігаро чи реверанс на кшалт діяльного каяття. Інтелектуал В. Бірчак завше йшов проти течії популярного тоді інтегрального націоналізму, котрий не приховував своєї тоталітарної основи. Його ніхто не збирався милувати, а надто — комуністи, себто у СРСР довічно правляча монополія ВКП(б)-КПРС.
У квітні 1947 р. в обласній російськомовній щоденній газеті “Закарпатская Украина” (наклад кожного числа 15 тис. прим.) кандидат історичних наук Іван Коломієць у замовній статті почерпнув фактичний матеріал і запозичив коментарі Володимира Бірчака. Особливої уваги удостоїлися викривальні мотиви про “Карпатську Січ” як другий уряд, бесіди з українським письменником Уласом Самчуком і англійським журналістом Майклом Вінчем. Сам же автор споминів “Карпатська Україна” отримав кваліфікацію в дусі сталінізму — “матёрый предатель” і “фашистский ублюдок”, який вправлявся у сентенціях і грав силогізмами, будучи наділеним “скудным мышлением”. І це ще не найгірша характеристика. На Августина Волошина бруду було вилито щедро. Переказувати вихованій істоті якось навіть незручно. Тоді так гучно лунали фанфари “сонця Сталінської Конституції”, що й донині закладає декому вуха. Рецидивних зразків політичного бандитизму хоч відбавляй.
За кілька місяців, у серпні 1947 р., Володимира Бірчака згадали на зборах інтелігенції Хустщини у присутності секретаря Закарпатського обкому КП(б)У Івана Туряниці. Як повідомив щоденник “Закарпатская Украина”, вся аудиторія уважно вислухала “яркую речь” письменника Миколи Рішка про те, як проповідували ворожу ідеологію “агенты империализма Недзельский, Бирчак, Геровский, Ревай, Волошин и др.”. Оратор вважав, що вони намагалися відвернути трудящих Закарпаття від революційної боротьби проти пригноблювачів.
За 60 років, які проминули від тих ідеологічних шабашів і полювань на відьом, сплановані етнічні чистки і природні міграції докорінно змінили соціально-демографічну структуру на при-, за- і підкарпатських теренах. Урешті не тільки по обидва боки Карпат за цей час оприявнився повний спектр людських інстинктів і характерів — від героя до зрадника. Ще добрий десяток проміжних модифікацій вмістився між тими двома екстремумами.
Але кардинальних змін зазнав сам історичний антураж, провокуючи гортати понятійний словник у пошуках гасла “епоха”. Одна завершилася, інша триває, сколихнувши застояне повітря політичної атмосфери Помаранчевою революцією. І… вкотре спробували всіх усиновити “батьки” з пріснопам’ятної когорти постатей контроверсивних і амбівалентних. Ну, чом не схожа на “Карпатську Січ” Рада національної безпеки і оборони України за секретарювання Петра Порошенка, чим не подібний президент Віктор Ющенко на прем’єра Августина Волошина?..
У новелі “На вершки Карпат” із збірки “Золота скрипка” (1937) Володимир Бірчак притишено прорік меланхолійне: “Входимо в країну великої правди, що аж у казку переходить”. У цьому влучному пострілі в “десятку” зачаїлася глибинна сутність. Карпатська Україна від самого початку заслуговує світлої зали у музеї національної історії, а не бути десятиліттями збезчещеною заручницею в підвалах ідеології чи міфології.
І останнє ? вузькофахове археографічне пояснення, що, під професіональним кутом зору, вкрай необхідне для подібних випадків. Враховуючи те, що йдеться не про репринтне відтворення, а про повноцінне перевидання книги “Карпатська Україна. Спомини й переживання” В. Бірчака, то, ясна річ, всі її мовно-стилістичні особливості збережено, але пропонований текст очищено від коректорських недоглядів першопублікації, виправлено незначний чисто механічний збій у нумерації серединних розділів, а також, унаслідок проведеної звірки, уточнені посторінкові посилання на збірник “Карпатська Україна в боротьбі” (Відень, 1939).

Розробка: студія IIDEA
Rated by PING Ukrainian internet directory